Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом.

І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не... — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам... — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте... Головне — нікому нічого. Ви тільки...

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його... Там же ж... Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

***

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.

— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.

— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?

— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.

— Гм-м... — пробурмотів слідчий, — як вам сказати... Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми...

— Ну... — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь... За умови, що взагалі там було... То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.

— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?

— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там...

— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?

— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.

— А якщо шукатимуть?

— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.

— Ніхто, — погодився Беженар.

— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки...

— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б... Так нічого не буде!

— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть...

— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися... Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати...

— Ні, підозріло... — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре...

— Та щось придумаємо... — знову вставив свої п'ять копійок Савчук.

— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.

Савчук ображено замовк.

— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий— дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться...

— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.

— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?

— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а... Тільки неприємностей наживемо.

— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!

Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.

— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата...

Але Савчук не зрозумів жартів:

— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками... Ті, що з нашими ментами стрілялися... Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?

— Заспокойся, — попросив Ілля.

— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!

— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.

— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. їх там сто сім штук. По