Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

п'ятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на п'ятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!

Ілля тільки безсило звів очі до неба.

Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.

— Так!

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.

— Прошу... — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?

— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.

— Нейрохірург був? — запитав Лабо.

— Був. Купу призначень написав... Але самі розумієте — ситуація важка...

— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?

— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем... хотіли до вас звернутися...

— Так, тут усе написано... — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.

Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:

— Так... Медвідя заява... прошу... що? Звільнити від обов'язків завідуючого?

Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:

— Женатого заява... прийняти на посаду завідуючого... Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися... Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?

— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.

— Тоді у чому справа?

— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно... Пам'ятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали...

— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я... наче ідіот... Вам-то чим важко?

— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.

— Н-да-а... З вами, «хірунами», не заскучаєш... — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно... А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!

— Специфіка профілю, — підказав Олег.

— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.

— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.

— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.

— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!

— А він як? — не зрозумів Олег.

— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ...

— У посадці?!

Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.

— Нічого... — схаменувся той. — Просто... Словом, усе остаточно стає на місця.

— Про що ви? — не зрозумів Лабо.

— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.

***

Ресторан «Беркут» на перехресті двох великих автомагістралей був відомий і за межами області. Біля високої будівлі в екзотичному карпатському стилі зупинявся багато хто. Зараз, завалений снігами, із червоним черепичним дахом він дивився ще більш ефектно.

У залі на другому поверсі було доволі вільно — після жахливих снігопадів останніх днів рух ще не відновився повною мірою. За столиком біля вікна зручно примостилися двоє чоловіків, їхні куртки лежали поруч на вільних стільчиках. На столі між співрозмовниками стояв наполовину випитий графин горілки, нестачі закуски також не відчувалося.

— Ось так, Василь Васильович... — казав дебелий чоловік із сивиною у волоссі, повертаючи у пальцях наповнений келишок. — Якби наша з вами співпраця була вдалою — сам розумієш... Тут не потрібно бути крутим, як тепер кажуть, математиком. Вистачає таких, як ми з тобою — з однією звивиною... — він засміявся, — на двох!

Глушко навпаки — не був налаштований на хохми. Виглядав він серйозним та зосередженим, і в його міміці аж ніяк не проглядалася випита горілка. Піднявши й свій келишок, він промовив:

— Ну, давай, Григорію Наумовичу...

Вони перехилили і закусили.

— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин...

— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинка вічно: спочатку ще старі, потім сучасні... І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі... Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний «Зінгер» дорого»... Ще й настільки! Як зараз пам'ятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь— триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили... Можеш уявити? Потім другу об'яву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає... Тоді пішло-поїхало... Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки... Хто до п'яного прапора, хто до самого... І всі машинок хочуть. Пронюхали...

— Н-да... — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати... І ті, харків'яни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я пам'ятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харків'ян, і тих рекетирів, і тебе хоче