Читати книгу - "Забудь-річка"

ту саму українську мову. Це ж копія українізації двадцятих! Україну тоді зробили окремою республікою, національною по саме нікуди — саме для того, щоб заспокоїти незалежників! Можете вірити, можете ні, але й приєднання Криму — з цієї ж серії — нате вам і мову, і державність, і Крим, тільки годі вже бунтувати. Тож перемога УПА мала навіть територіальний вимір.

Цікаво, а нинішні політичні небожителі мають уявлення про все це? Навряд чи. Бо верхній рівень Майдану все більше втрачає свій вплив на нижній. Не працюють вже ані безкінечні віча, ні численні ходи, ані навіть створення майданної партії з роздаванням посвідчень. І врешті люди відвертаються таки від сцени та ідуть на штурм бастіонів із сірих щитів. Летять коктейлі Молотова, спалахують барикади з автобусів, палають шини, а у відповідь працюють кийки та лунають постріли. Починається незаплановане і неузгоджене з небожителями обох сторін повстання. Майдан здригається, почувши вістку про перших загиблих.

Проте того разу сірі бастіони вистояли, штурм видихнувся і чергування на Майдані повернулися у свою колію. Так само, як і наші розмови з Георгієм Олександровичем.

— Ви ніколи не замислювалися, чому у радянському законодавстві учасниками Великої Вітчизняної війни вважаються усі, хто воював аж до 1954 року? Що ж це за війна у п’ятдесят четвертому, дозвольте запитати? Та ще й «вітчизняна». А цей закон насправді — визнання, що УПА була не просто партизанкою, і навіть не армією, а державою. Так-так. Державою — стороною цієї самої «вітчизняної» війни. А це і справді була держава, тільки підпільна, і мала вона всі відповідні атрибути: законодавчий орган, уряд, військо, суд і навіть контрольну колегію. Поцікавтеся, або, як каже мій син, погугліть, що таке УГВР — ви будете просто ошелешені. Але якщо хтось думає, що після п’ятдесят четвертого року війна припинилася, він жорстоко помиляється, — при цих словах Георгій Олександрович погрожує комусь невідомому кулаком із затиснутим у ньому велетенським носовичком, немовби бойовою корогвою. — Якщо не стріляють гармати, це ще не означає, що в країні мир. Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Українська робітничо-селянська спілка, Український народний фронт, — щось чули про них? Отож. І це ще до Гельсінської спілки.

Ззаду гукають і ми відсторонюємося, даючи дорогу вервиці міцних чоловіків у малинових жилетках поверх броників — чота з Афганської сотні поспішає у бік консерваторії. Щоб не загубити своїх у натовпі, вони ідуть один за одним, в ногу, поклавши руку на плече переднього — зосереджені, обстріляні в реальних боях чоловіки, на скронях яких проступає порох, що вони його нюхали замолоду. Третім у вервиці по-військовому дисципліновано крокує Степан Шагута — на відміну від нас-самопасів він швидко знайшов собі місце серед таких, як сам, ветеранів.

— Ми погано думаємо про своїх предків, — Георгій Олександрович тим часом продовжує свою лекцію. — Пам’ятаєте Стуса? «Бо горстка нас, малесенька шопта»? Якийсь канадієць зробив спробу порахувати українських дисидентів. У нього вийшло дев’ятсот сімдесят п’ять, якщо не помиляюся. Проте історики твердять, що цей далеко не масштабний рух згодом було розчавлено таборами та каральною психіатрією. А ми у відповідь перепитаємо: звідки ж тоді за Горбачова взялися цілих два мільйони тих, кого зняли з психіатричного обліку? Каральна психіатрія — радянський феномен. І вісімсот тисяч з них вийшли тоді на волю просто з психушок! З палат! Вісімсот тисяч полонених. Два мільйони заручників, за якими могли прийти щохвилини. Це не війна? І не кажіть мені, що українців серед тих двох мільйонів було лише дев’ятсот сімдесят п’ять.

Заручники. Дуже точне визначення. І цифри ці стосуються лише психіатрії. А скільки ще їх жило під страхом арешту КГБ, як Леон-кілер, кур’єр з Уляниної роботи. Він, до речі, навіть близько боїться підійти до Майдану. Вважає, що кого-кого, а його точно одразу ж заарештують.

Наш філософ веде далі. Він може говорити годинами, цілими ночами, зупиняючись хіба для того, щоб висякатися чи випити свого імбирного чаю.

— Свого часу Боплан писав, що козаки повстають кожні сім років. І знаєте, він мав рацію, бо зараз Янукович навіть п’ять не досидів. А ми все дивуємося: звідки що взялося? Майдан? Повстання? Хто б міг подумати! І все тому, що нічого не знаємо про власних предків. Ми всі народилися ідеологічними та культурними сиротами.

Георгій Олександрович — досвідчений лектор, а тому кожна розмова з ним закінчується висновком, який підсумовує сказане і закладає фундамент для майбутніх тем:

— У дохристиянські часи люди вірили, що між світом живих і світом мертвих протікає Забудь-річка, і коли через неї перелітає душа, одразу забуває все, що було по той бік. Так от, комуністи взялися копати таку річку в реальності. Річку, яка розділила дітей та батьків. Розірвала спадковість. Точно так, як планували зробити поворот річок Сибіру. Тільки цей проект, я вам скажу, — значно грандіозніший. Бо Забудь-річку вирито у кожній родині, поперек людської пам’яті. Пам’яті поколінь.

Востаннє ми побачилися з ним у ніч на 18-те лютого — старий зайшов на Майдан лише на пару годин, бо завтра планував приєднатися до «мирного наступу», чергової спроби вищих політичних сил взяти до рук керування повстанням.

— Ви гадаєте, це — гарна ідея? — запитали ми.

— Хтозна… — старий філософ пожував губами, формулюючи про себе чергову парадоксальну істину. — Я тут кожної ночі намагаюся зрозуміти специфіку цього протистояння… Нещодавно у мемуарах німецьких генералів, які керували дивізією «Галичина», я читав, що українці — неперевершені в обороні, але значно слабші у наступі. А оскільки з обох боків стоять зараз українці, я можу сказати, що, скоріш за все, зараз програють ті, хто піде вперед.

— Тобто завтрашній наступ — це планова поразка? — не зрозуміли ми.

Він посміхнувся, і ми відчули себе студентами на заліку.

— А ви знаєте, які висновки зі свого спостереження зробили прагматичні німецькі генерали? Вони вирішили, що українців найкраще кидати у фальшивий наступ, щоб після його провалу вони перейшли у підготовану оборону і саме в обороні розбили противника, — за викладацькою звичкою він підняв пальця вгору, акцентуючи увагу на останніх словах. — Перемога в обороні. Сподіваюся, що наші керівники читали ці мемуари і завтра буде саме такий випадок.

Більше ми не бачилися. Бійня у Маріїнському парку, що нею закінчився «мирний наступ», подальший, вже зовсім не мирний штурм спецназом Майдану, пожежа у Профспілках, вогняна ніч на 19-те, коли у рятівні багаття кидали все — аж до наметів і ковдр, вибухи