Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

чоловікам, що ризикували життям за Австралію, треба було десь прилаштовуватися, окрім того країна потребувала більш інтенсивного обробляння власних земель. На території завбільшки зі Сполучені Штати Америки проживало шість мільйонів людей, але фактичним власником величезних площ землі була невеличка купка людей. Найбільші господарства підлягали роздрібненню, щоб віддати частину своїх площ ветеранам війни.

Бугела зменшилася зі 150000 акрів до 70000; двоє ветеранів відкусили кожен по 40000 акрів від маєтності Мартіна Кінґа; Рудна Гуніш нараховувала 120000 акрів, тож Росс Макквін втратив 60 000, які відійшли ще двом відставним солдатам. Отак воно сталося. Звісно, уряд компенсував тваринникам втрату земель, хоча суми компенсації були нижчими за ринкову ціну втраченої землі. І це було образливо. Ой, як образливо! Та в Канберрі не сприймали жодного аргументу — такі великі господарства, як Рудна Гуніш та Бугела підлягали роздрібненню. Звісно, людині не треба так багато землі, оскільки в районі Джилі були заможні ферми площею менше за 50000 акрів.

А найбільше боліло й зачіпляло те, що тепер відставники таки будуть вперто й наполегливо працювати на отриманих наділах. Після Першої світової більшість великих ферм теж пройшли через часткове розпаювання, але робилося те недбало, а тваринники-початківці не мали належного досвіду й підготовки. Поступово скватери викупили у розчарованих ветеранів свої ж землі за копійчані ціни. Та цього разу уряд твердо намірився своїм коштом навчати й готувати нових поселенців.

Майже усі скватери були активними членами селянської партії і тому принципово зневажали лейбористів, асоціюючи їх із високооплачуваними робітниками великих міст, профспілками та безпорадними інтелігентами-марксистами. І найгіршим ударом стало для них те, що Клірі, які завжди голосували за лейбористів, не втратили жодного акру з величезної площі, яку займала Дрогеда, бо то була власність Католицької церкви, а власність Церкви, цілком природно, звільнялася від розпаювання. Зойк невдоволення сусідів долетів аж до Канберри, але його проігнорували. Скватерам, які завжди вважали себе найвпливовішою лобістською групою країни, вкрай важко було змиритися з тією думкою, що той, хто володіє державним батогом у Канберрі, має досить широкі повноваження і можливість чинити на свій розсуд. Австралія мала жорстку федеральну систему, і тому уряди штатів фактично стали безправними.

Тому Дрогеда, зберігши чверть мільйона акрів, тепер була схожа на велетня у світі ліліпутів.

* * *

Дощі приходили і йшли геть, інколи помірні, інколи надмірні, інколи надто слабкі, але, дякувати Богові, такої страшної засухи більше не було. Поступово поголів’я овець зросло, якість вовни покращилася до рівня, який був перед засухою, але досягалося Це важким наполегливим трудом. Всі кинулися розводити тварин і покращувати породу, це стало найновішим віянням сільськогосподарської моди. Фермери заговорили про господарство Гедеон Ріг побіля Воррена, почали активно конкурувати з її власником, Максом Фолкінером, який на сіднейських великодніх виставках щоразу демонстрував найкращого барана та вівцю. Ціна на вовну поволі поповзла угору, а потім злетіла зі стрімкістю ракети. Європа, Сполучені Штати та Японія спрагло потребувати кожного кілограма тонкої вовни, виробленої Австралією. Інші країни постачали грубішу вовну, яка йшла на грубі тканини, килими та повсть; але тільки з довгої шовковистої вовни австралійських мериносів виробляли матерію таку тонку, що вона прослизала крізь пальці, немов м’якенький батист. А найкращі сорти такої вовни отримували на чорноземних рівнинах північного заходу штату Новий Південний Уельс та південного заходу штату Квінсленд.

Здавалося, що після років поневірянь прийшли часи справедливої винагороди. Прибутки Дрогеди сягнули захмарних вершин: мільйони фунтів щороку. Фіона сиділа за своїм конторським столиком, випромінюючи задоволення, а Боб офіційно найняв на роботу ще двох скотарів. Якби не кролі, то умови ведення господарства взагалі були б ідеальними, але ці маленькі тварини досі були дошкульною напастю.

Немов зненацька на фермі запанувала тиша й благодать. Дротяні сітки не пускали мух до жодної житлової будівлі Дрогеди; тепер усі звикли до їхнього вигляду й дивувалися — як вони досі виживали без цих пристосувань? Неоковирний зовнішній вигляд сіток компенсувався численними благами, наприклад — можливість поїсти на свіжому повітрі на веранді, під розкішною листвою гліциній, коли у приміщенні було надто жарко.

Жабам сітки теж сподобалися. Ці маленькі зелені створіння з тоненьким блискуче-золотистим нальотом на шкірі на своїх лапках із присосками видряпувалися зовнішнім боком сітки і з поважним виглядом непорушно витріщалися на тих, хто вечеряв на веранді. Інколи якась із жабок зненацька стрибала, хапала нічного метелика мало не більшого за неї — і знову завмирала, а з рота в неї стирчав метелик, який відчайдушно борсався. Дейну та Джастині було цікаво фіксувати час, за який жаба повністю проковтне великого метелика, серйозно витріщаючись крізь сітку і потроху заковтуючи комаху. На це йшло багато часу, метелик борсався в неї в роті навіть тоді, коли зовні стирчав лише кінчик крила.

— У-у-у! Яка жахлива доля! — хихотів Дейн. — Уяви лишень: одна твоя половина й досі жива, а друга вже перетравлюється.

Пожадливе читання — ця пристрасть Дрогеди — ще в ранньому віці забезпечило Джастину на Дейна чудовим обширним лексиконом. Вони були розумні, допитливі, цікавилися всім. Життя на фермі було для них легким та приємним. Дітлахи мали своїх породистих конячок-поні, які зростали разом із ними; виконували заочні домашні завдання за зеленим кухонним столом місіс Сміт; гралися в хатинці посеред перцевих дерев; вони мали домашніх тварин — котів, собак, навіть ручного варана, який прекрасно ходив на ціпку і відгукувався на своє прізвисько. їхнім улюбленцем була мініатюрне рожеве поросятко на ім’я Паць, розумне, мов собачка.

Мешкаючи вдалині від міської тисняви, діти мало хворіли, а на застуду та грип — ніколи. Меґі страшенно боялася дитячого паралічу, дифтерії, котрі могли раптово нагрянути, як грім серед ясного неба, — і забрати її дітей, тому роздобувала всі наявні на той час вакцини.

Коли Дейну виповнилося десять, а Джастині — дванадцять, їх послали вчитися до інтернатів у Сіднеї; Дейна, за традицією — до «Риверв’ю», а Джастину — до школи-пансіону «Кінкоппал». Меґі, вперше посадила дітей на літак і тепер дивилася, як вони, зі стриманими та хоробрими личками, махають їй у вікно хусточками; ані Джастині, ані Дейну ще ніколи не доводилося бувати далеко від дому. їй самій страшенно хотілося поїхати разом із ними, самій прослідкувати, як вони влаштуються, але всі на Дрогеді були проти, і вона скорилася. Всі — від Фіони до Джимса й Петсі — вважали, що діти самі краще дадуть собі раду.

— Не панькайся з ними, — жорстко сказала Фіона.

Але в душі Меґі наче було дві різні людини, поки вона дивилася, як літак ДС-3 злетів у клубах пилу і повільно набирав висоту в мерехтливому небі. Її серце розривалося