Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

від розлуки з Дейном і з легкістю сприймало розлуку з Джастиною. В її відчуттях до сина не було двозначності: його весела врівноважена вдача сприймала і віддавала любов із природністю дихання. А Джастина була симпатичним — і лячним — чудовиськом.

Її не можна було не любити, бо в ній чимало заслуговувало на любов: сила характеру, внутрішня цілісність і чесність, самоповага — і багато іншого. Біда була в тім, що Джастина, на відміну від Дейна, відкидала любов і ніколи не збурювала в Меґі того прекрасного відчуття, що вона потрібна своїй доньці. їй не були притаманна товариськість та схильність до жартів, зате вона мала жахливу звичку принижувати людей, головним чином — свою матір. Багато чого в Джастині було такого, що доводило Меґі до розпачу, і в цьому мала нагадувала Люка, але, на відміну від її батька, Джастина не була нікчемною скнарою. І на тому спасибі.

Наявність прямої прибуткової авіалінії означала, що всі, навіть найкоротші канікули, діти зможуть проводити на Дрогеді. Однак, після початкового звикання дітям сподобалося вчитися. Після відвідин Дрогеди Дейн подовгу сумував за домівкою, а Джастина призвичаїлася до Сіднея, немов прожила там усе життя і вдома скучала за великим містом. Єзуїти з інтернату «Риверв’ю» були у захваті — Дейн виявився прекрасним учнем, як в аудиторії, так і на спортивному майданчику. А от черниці в «Кінкоппалі» були не в захваті: Джастина, зі своїми чіпкими очима та гострим язиком вона навряд чи могла сподіватися на приязне ставлення оточуючих. На клас старша за Дейна, вона, мабуть, була кращою із них двох, але саме в аудиторії.

* * *

Примірник газети «Сідней морнінг геральд» від 4 серпня 1952 року був надзвичайно цікавий. Її передня стаття рідко містила більше одної фотографії, зазвичай посередині або вгорі, яка ілюструвала головну новину дня. А того серпневого дня передня сторінка містила красиве фото Ральфа де Брикасара.

«Його милість архієпископ Ральф де Брикасар, наразі помічник держсекретаря Святого Престолу в Римі, сьогодні дістав звання кардинала де Брикасара від Його Святості папи Пія XII.

Ральф Рауль, кардинал де Брикасар мав давні й славетні зв’язки з Римо-католицькою церквою в Австралії, від часу його прибуття туди щойно висвяченим священиком у липні 1919 року і до від’їзду до Ватикану в березні 1938 року.

Народився кардинал де Брикасар 23 вересня 1893 року в Республіці Ірландія, був другим сином у родині; свій родовід веде від барона Ранульфа де Брикасара, котрий прибув до Англії разом із Вільгельмом Завойовником. Згідно з сімейною традицією, кардинал де Брикасар увійшов до лона Церкви. У віці сімнадцяти років він вступив до семінарії, а після висвячення його направили до Австралії. Перші місяці він провів під началом нині покійного єпископа Майкла Клеббі в єпархії Віннемурра.

У червні 1920 року його перевели пастором до Джилленбоуна, на північному заході Нового Південного Уельсу. Здобувши титул монсіньора, він працював у Джилленбоуні до грудня 1928 року. Потім став приватним секретарем тодішнього папського посланника, його преосвященства кардинала ді Контіні-Верчезе. За цей час йому присвоїли звання єпископа. Коли кардинала ді Контіні-Верчезе перевели до Рима, де він продовжив свою славну кар’єру, єпископ де Брикасар здобув звання архієпископа і повернувся з Афін до Австралії вже як папський посланець. Цю важливу посаду він обіймав до переведення до Рима 1938 року; відтоді його кар’єра в керівній ієрархії Римо-католицької церкви була приголомшливою і стрімкою. Кажуть, що у свої п’ятдесят вісім років він увійшов до обмеженого кола ієрархів, які активно впливають на визначення політики Святого Престолу.

Вчора кореспондент газети «Сідней морнінг геральд» мав розмову з декотрими колишніми парафіянами кардинала де Брикасара з району Джилленбоуна. Його там добре пам’ятають і згадують із великою любов’ю. За релігійними вподобаннями цей багатий вівчарський регіон є, здебільшого, римо-католицьким.

«Отець де Брикасар започаткував «Провінційне товариство книголюбів імені Святого Хреста», — пригадує пан Гаррі Гоу, мер міста Джилленбоун. — То була чудова громадська служба — особливо як на ті часи — щедро фінансована спочатку покійною місіс Мері Карсон, а після її смерті — самим кардиналом, який ніколи не забував нас і наші потреби».

«Отець де Брикасар був найгарнішим чоловіком, яких я будь-коли зустрічала у своєму житті, — зазначила місіс Фіона Клірі, нинішня розпорядниця ферми Дрогеда — найбільшого та найуспішнішого господарства в Новому Південному Уельсі. — Під час свого перебування в Джилі він надавав велику духовну підтримку своїм парафіянам, а особливо мешканцям Дрогеди, котра, як ви знаєте, належить католицькій церкві. У повінь він допомагав нам переганяти поголів’я, і під час пожежі прийшов нам на допомогу, хоча й встиг лише допомогти поховати загиблих. Він і справді був чоловіком видатним у всьому, і мав більше шарму, аніж будь-хто із чоловіків, яких мені доводилося зустрічати. Відразу було видно, що ця людина народилася для великих звершень. Ми й досі пам’ятаємо його, хоча відтоді, як він покинув нас, минуло двадцять років. І я не кривитиму душею, коли скажу, що в околицях Джилі й досі є люди, які за ним скучають».

Під час війни Ральф де Брикасар, тоді ще архієпископ, служив Його Святості вірно й непохитно, і саме йому віддають належне за вплив на рішення фельдмаршала Альберта Кессельрінґа залишити за Римом статус відкритого міста після того, як Італія стала ворогом Німеччини. Флоренція, яка марно добивалася теж такого привілею, втратила багато скарбів і відновила їх лише згодом, завдяки тому, що Німеччина потерпіла поразку у війні. Безпосередньо в повоєнний період кардинал де Брикасар допоміг тисячам переміщених осіб набути притулку в інших країнах і з особливим ентузіазмом сприяв втіленню австралійської програми імміграції.

Хоча за походженням він є ірландцем і, здається, не збирається реалізовувати свій вплив в Австралії на посаді кардинала, ми й досі вважаємо: Австралія може пишатися цим видатним чоловіком як рідним сином».

Меґі подала матері газету і сумно всміхнулася.

— Я теж передала йому привітання в інтерв’ю кореспонденту «Геральда». Але вони чомусь його не надрукували. А твою невеличку похвальбу надрукували майже слово в слово — ось бачиш? От і колючий же в тебе язик! Тепер принаймні я розумію, звідки він такий у Джастини. Цікаво, чи багато людей виявлять достатньо розуму, щоб прочитати між рядків твого інтерв’ю?

— Він однозначно прочитає, якщо цей примірник трапиться йому на очі.

— Цікаво, чи пам’ятає він нас? — зітхнула Меґі.

— Безперечно. Бо й досі знаходить час, щоб цікавитися справами на Дрогеді й давати керівні вказівки. Звісно, він пам’ятає нас, Меґі. Хіба ж може він забути?

— А й справді, як же ж я могла забути! Дрогеда — власність