Читати книгу - "Людолови Том 1"

байдак так у них і залишився!

— Ах, вони чортові сини!.. — заревли козаки.

— Ах, вони сволота нещасна!..

І далеко за Дніпром відгукнулася луна:

— A-a-a!..

Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.

— Бий панів! — котилося бepeгом.

— Бий!!!

— Кишки підсмажити!

— На осиках повісити!

Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.

Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:

— Ось тобі, стерво, турецький похід.

Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.

— А подайте сюди довбиша!

— Тягніть його за комір!

— Бий на раду! — гриміли голоси.

— Довбиша! Довбиша давай!

— До чорта довбиша! Давай литаври!

Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.

Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври — два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.

І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.

— Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! — волали вони.

— Давай довбешки!

Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.

І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.

Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності — облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.

Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.

Біля порога чекали на нього кобзарі.

— Ну що? — спитав Свиридович, нервово покусуючи вус.

— Усе гаразд, пане осавуле, — низько вклонився дід Онопрій. — Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.

— Ну, а як у вас? — звернувся він до інших.

— Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.

— Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.

— Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, — задоволено гомоніли вони.

— Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.

І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.

Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.

— Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.

— Бери, бери, — всміхнувся Свиридович. — А коли не хочете заробленого, — віддайте на шпиталь свій у Києві.

— Добре. Віддамо, — низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.

— Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, — кинув Свиридович. — Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!

І швидким кроком пішов до гетьмана.

Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м'язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.

— Що таке? Що трапилося? — лунали запитання.

— Чого б'ють на раду?

— Коронний гетьман захопив байдаки!

— Татари напали на Полтавщину!

— Байдаки?! Та невже? Ах, вони сучі сини!

З блискавичною швидкістю облетіли натовп обидві новини.

— Бий панів! — зривалися люті вигуки й танули в реві юрби, як іскри на дніпрових хвилях.

— На Каффу! — ревли інші. — На Каффу!

— Визволяти бідних невільників! — підтакувала старшина, сновигаючи серед сіромашні.

— Щоб чортові пани не ганяли на панщину!

— Не дерли з нетяги останньої сорочки!

— Ой лишечко: женуть у неволю… І козаків, і дівчат, і дітей, і батьків.

— Та що ти брешеш! Які татари?

— Аякже! Он, кажуть, вогнем і димом пішла вся Полтавщина! — Сараною налетіла орда. А ви тут сидите, і нікому й на думку не спадає перехопити їх у дорозі.

— Їх перехопиш! Пішла орда, як вода втекла, — зітхнув інший, проштовхуючись до помосту. — Тепер її можна тільки в Каффі застукати, поки не продадуть і не відвезуть за море наших бранців.

— Ідуть! Ідуть! — пронеслося натовпом.

І все замовкло.

Побачивши старшину, довбиш віддав їй шану литавровим боєм, і оголилося кілька тисяч голів із довгими чорними або рудими, чи сивими, як степовий ковиль, оселедцями. Козаки натискали один на одного, ставали навшпиньки, лізли на колоди, на дерева, на ганки найближчих куренів, щоб краще бачити своїх отаманів.

Блідий від стриманого хвилювання йшов попереду Свиридович із червоним шовковим прапором і малою булавою. 3а ним твердо й широко ступав Сагайдачний, не дивлячись ні на кого. Рівно й міцно ніс він у руці розкішну булаву, обсипану коштовними самоцвітами, але ті, що його добре знали, могли помітити, як напружено стиснуті його щелепи і яка глибока зморшка лягла в нього між бровами.

За Сагайдачним ішов військовий суддя з срібною печаткою і писар з таким же каламарем та пером, а за ними по двоє — тридцять вісім курінних отаманів.

Діставшись помосту на середині майдану, Сагайдачний ступив на нього разом з осавулом, суддею та писарем, а курінні отамани та інша старшина розташувалися навкруги. І всі вони: і ті, що стояли на помості, і ті, що під ним, — вклонилися на всі чотири боки славному, низовому товариству. Козаки все ще стояли без шапок і повинні були — за звичаєм — відкланятися своїм отаманам, але козаки надто розпалилися. І залунали вигуки, перебиваючи. один одного.

— Бий панів!

— Жовніри захопили байдаки!

— На Каффу!!!

— Геть коронного гетьмана!

— Веди на Каффу!

— Турків шарпати!

— Визволяти бідних невільників!

Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.

— Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.

— Барабаш!

— Дмитро Барабаш!

— Замотайло!

— Кобиленко-Бурдило!

— До чорта Замотайла! Барабаша!!!

— Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, — згодився Сагайдачний, відносячи булаву. — Говори, Барабаше, перший.

Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.

— Справа, панове, проста. Пани думають заморити