Читати книгу - "Останнє літо"

А штурмовики спікірували просто над головами німецької піхоти, що відступала вже на тому краю поля, над уцілілими німецькими танками, що вже майже доповзли до дубового гаю. Два з них спалахнули. Загорілося щось іще, звідси не зрозумієш що. Штурмовики розвернулись і знову низько пройшли над німцями, над тим краєм поля.

Часто й виразно застукотіли німецькі ерлікони. Один із штурмовиків розвалився в повітрі, а інші все ще по черзі пікірували над полем… І, тільки витративши боєзапас, пішли навскоси, над лісом, назад…

А німецька батарея, немов прагнучи помститися за те, що сталося, все ще била по лісу. Поки над полем пікірували штурмовики, здавалося, що вона замовкла, а тепер знову було чути вибухи її снарядів за спиною в лісі.

І Серпілін раптом подумав: «От зараз, коли все вже скінчилося, когось неодмінно там, у лісі, вб’є останнім або передостаннім снарядом. Так воно майже завжди й буває, як на зло».

Наші артилеристи, що весь час до цього били по полю, знову перенесли частину вогню вглибину, за дубовий гай, намагаючись вивести з ладу цю останню німецьку батарею.

Серпілін прислухався. Позаду, в лісі, стало тихо. Все скінчилось. Димова запона, одірвавшись від землі, піднімалася над верхівками дерев.

Потім неподалік почувся скрегіт загальмованих гусениць, і в окоп спостережного пункту вскочив Галчонок.

— Товаришу командуючий, зупинили й повністю знищили, — сказав він хрипким, ще не людським, не охололим від бою, уривчастим голосом, таким, наче він не стояв на твердій землі, а його ще трусило й шарпало там, усередині танка.

— Ну, правда, не повністю. Деякі назад утекли, та інакше й бути не могло за умовами бою, — сказав Серпілін, махнувши рукою в бік Могильова.

Він не хотів докоряти Галчонкові. Навпаки, людину можна тільки хвалити за такий бій. Але звичка уточнювати спрацювала навіть і в цю хвилину. Повністю — це значить повністю: скільки з’явилося в полі зору, стільки й залишилось на полі бою.

— Я про тих, що прорвалися на дорогу, товаришу командуючий, сім танків, з них чотири «тигри», чотири штурмові гармати, чотири бронетранспортери, близько роти піхоти — цих усіх повністю. Сорок сім полонених…

— І теж не повністю, — сказав Серпілін. — Один «тигр», на власні очі бачив, утік од вас. І від штурмовиків утік.

— Один утік, правда, — погодився Галчонок. — Забув про нього!

— А може, в тому «тигрі» сам їхній командуючий Могильовським укріпленим районом — чи хто там у них головний — рятувався? — сказав Серпілін. І всміхнувся: — Дарма, тепер уже ніде не дінеться. Вважаю, це було останнє їхнє зусилля!

— Ми спитаємо, хто в тому танку був, — пообіцяв Галчонок. — Сорок сім полонених узяли, з них п’ять офіцерів. Запитаємо в них.

— А скільки разом машин знищили, не тільки на дорозі, а разом, ще не підрахували?

— Ще не підрахували, товаришу командуючий. Зопалу одному здається, що він підбив, іншому — що він! Підрахуємо — повідомимо.

— І сам повоювати встиг? — спитав Серпілін.

Перед тим як підійти до нього, Галчонок витер обличчя, але на шиї в нього залишилась порохова кіптява.

— Трохи, — сказав Галчонок. — Вийшов на танку простежити за боєм. Кілька разів вистрелив.

— Ну що ж, дякую. — Серпілін обняв Галчонка. — За все, включаючи цей бій! Військова рада армії представить вас до високої нагороди. Заслужили її. Передайте подяку всьому особовому складу від імені Військової ради. І доданих вам частин не забудьте, вони теж заслужили!

— Чи не подивитесь, як ми їх там накришили? — спитав Галчонок. Відчувалось, як йому хочеться, щоб Серпілін подивився.

— Пробач, не можу. Треба їхати. Вважаю, що завдяки вашим діям Могильов сьогодні напевне впаде. Отже, сам винен: поспішаю туди!

Але незважаючи на те що сказав «поспішаю», зупинився й, ніби боячись забути, ще раз подивився в бік Могильова, на поле, на дими, що стояли над не догорілими ще танками, — високі, довгі. День був безвітряний…

І тільки після цього разом з Галчонком та Синцовим пішов до лісу, до залишених там машин. З побитих і обпалених осколками сосен стікала живиця. Різко пахло глицею й горілим. Щойно розщеплені снарядами стовбури біліли серед темної зелені, мов голі кістки, що стирчать з відкритого перелому.

Обидва віліси й боєтранспортер були напоготові. Та коли Серпілін уже підійшов до віліса, побачив, що швидкою ходою прямує до нього Ільїн. За ним ішов німецький капітан-танкіст, якого підганяли двоє автоматників.

— Товаришу командуючий, дозвольте доповісти, — залишивши німця позад себе, відрапортував Ільїн, — бійці довіреного мені триста тридцять другого стрілецького полку захопили в полон капітана німецької армії, командира дивізіону штурмових гармат. На допиті після взяття в полон дав важливі показання!

— Які? — спитав Серпілін. Йому не вірилось, що зопалу, одразу після бою, цей капітан міг дати важливі показання.

— Повідомив на допиті, що наказ будь-що Прорватися з Могильова командування Могильовського укріпленого району одержало по радіо, безпосередньо від генерал-фельдмаршала Моделя.

— Щось ти плутаєш.

Сказав «плутаєш», бо знав — Модель ніякого відношення до Могильова не може мати: командує групою армій «Північна Україна». А групою армій «Центр» командує фельдмаршал Буш.

— Хто допитував?

— Я допитував.

— Виходить, наплутав. Підведіть німця.

Німця підвели. Тепер він стояв за два кроки від Серпіліна, між двома автоматниками, обеззброєний, з чорною розстебнутою кобурою парабелума на ремені зліва, з рицарським залізним хрестом на шиї, з обличчям, темним від порохової кіптяви, як у наших; так само ще не охололий, весь перевернутий, перекручений після бою. Плечі й руки сіпаються, ніби йому холодно, але стоїть прямо, навіть голову задер угору. Молодий і з рицарським хрестом.

— Капітане, — повільно добираючи німецькі слова, які добре пам’ятались, але на превелику силу, не одразу тулились одне до одного, сказав Серпілін, — ви після взяття в полон повідомили, що наказ на прорив з Могильова одержано від фельдмаршала Моделя. Очевидно, це помилка?

— Дане генерал, я сказав правду. Нам перед боєм прочитали наказ