Читати книгу - "Останнє літо"

фельдмаршала Моделя.

— Вами командує не Модель, — сказав Серпілін.

— Не знаю, пане генерал. Нам прочитали наказ фельдмаршала Моделя. Нам сказали, що тепер він командує групою армій «Центр».

Повідомлення було важливе, принаймні заслуговувало на увагу. Коли змінюється командуючий групою армій, це побічно говорить і про те, яка склалася обстановка, і про те, як оцінюють цю обстановку самі німці. Від доброго життя командуючих не змінюють!

— Чому здалися в полон?

— Мій дивізіон перестав існувати, а я був обеззброєний.

— Бився до кінця, нічого про нього не скажеш, — підтвердив Ільїн, котрий, як тепер переконався Серпілін, справді розумів по-німецькому.

— Де почали воювати? — піддавшись не до кінця усвідомленому почуттю, спитав Серпілін: йому раптом чомусь спало на думку, що й цей німець міг теж тоді, в сорок першому, бути тут, під Могильовом…

Але німець вимовив якусь назву, якої Серпілін спершу навіть не зрозумів. Зрозумів, лише перепитавши й пригадавши те, про що часто якось само собою забувалось: війна ж почалася не в сорок першому, а в тридцять дев’ятому році. І німець назвав не паше місто, а Дінан у Бельгії, де німецькі танки прорвали фронт французів.

— Нагодуйте, якщо захоче, і відправте до штабу армії, в розвідвідділ, — наказав Серпілін. — Потрібний буде там сьогодні ж для підтвердження своїх показань. Зрозуміло?

Сказав суворо, нагадуючи Ільїну, що ніяких випадковостей не повинно бути.

— Ясно, товаришу командуючий.

— За успішно проведений бій дякую особовому складові полку. Тих, хто відзначився, представте до нагород, — сказав Серпілін. І, сідаючи у віліса, зупинив Синцова, котрий збирався лізти на заднє сидіння: — Сідай до радистів. Як виїдемо з лісу, буде краща чутність, передаси Бойкові, що справді їдемо, і той факт про Моделя, що полонений повідомив. Нехай доповість у штаб фронту, не чекаючи нашого приїзду.

Розділ двадцять перший

Надвечір Могильов було взято і остаточно очищено від німців. Та Серпіліну довелось і після цього працювати ще багато годин, плануючи майбутнє — все те, що виникало й вимагало негайних рішень у зв’язку з новою, додатковою директивою Ставки. Їхньому фронтові було наказано, розвиваючи успіх, з ходу форсувати Березіну і разом із сусідніми фронтами навально наступати на Мінськ.

Внаслідок цього робочий день розтягся майже на добу — з четвертої години ранку, коли встав, щоб їхати у війська, до третьої години ночі, коли, попрощавшись з начальником штабу, пішов до себе в хату спати.

І хоч нарешті міг собі це дозволити, все одно не спалося — всупереч природі й здоровому глузду.

Уже й ординарцеві сказав, щоб розбудив о шостій ранку. І гімнастерку стягнув, залишалось тільки скинути чоботи, роздягтись, лягти на послане ліжко й вимкнути лампочку, що світила від движка. Уже двічі збирався це зробити, але щось заважало.

Як сів до столу, вже без гімнастерки, на хвилину, щоб випити на ніч склянку голого чаю, так і сидів, не відпочиваючи, а думаючи, наче не можна про все це подумати згодом, колись, а не сьогодні. Та, мабуть, не можна, мабуть, думки приходять не за розкладом. Події дня змінювали одна одну в пам’яті і плутались у часі. Що було раніше, пригадував потім, і навпаки. А то й взагалі згадував речі, які зовсім не стосувалися цього дня. Та виходить, стосувалися, коли згадував…

Кажуть, на новому місці не спиться. Але ця приказка не для війни, за нею взагалі спати розучишся. Тільки за шість днів наступу третє місце. Річ не в новому місці, а в нових думках, що лізуть у безсонну голову впереміж із спогадами про минуле.

І хоч завтра продовження того самого, що було сьогодні, того самого наступу, а все-таки в твоєму власному житті визволення Могильова щось одне завершує, а щось інше починає. Мабуть, тому й не спиться! Вгадуючи наперед дальше завдання, вони ще вчора вночі намітили з Бойком це, щойно взяте тоді село при дорозі Могильов — Мінськ як зручне місце для майбутнього командного пункту. Вчора, в цей час, з ходу взяли — тим-то й село ціле, — а сьогодні вже ночуємо в ньому, за сімнадцять кілометрів на Північний захід від Могильова.

А Могильов, про який останніми днями стільки говорилося, що здавалось, саме це слово висить перед тобою в повітрі, залишився позаду, в минулому. І за новою розмежувальною лінією, навіть не в смузі твоєї армії, а в сусіда ліворуч. І його дивізія там залишиться, і його комендант! А тебе націлили прямо на Мінськ.

Хоча шосе Могильов — Мінськ звідси, від краю села, за два кілометри, все одно чути, як ревуть на об’їздах грузовики. Цілу ніч ідуть і війська, й техніка, й тили.

А шосе — тільки назва! Власне, поліпшений путівець, який німці при відступі й розгрузляли, й загатили своєю розбитою з повітря та з землі технікою; вся дорога — від початку до кінця самі об’їзди…

Генералів у Могильові взяли тільки двох — командуючого укріпленим районом і командира дивізії. Кажуть на допитах, що вчора, коли замкнули кільце оточення, генералів було п’ять. Одного пораненого вночі вивезли «шторхом» з могильовського аеродрому до Мінська. Долетів чи ні — невідомо. Другого наші штурмовики спалили на дорозі в машині. А ще про одного самі не знають, де він подівся. Вважають, що загинув десь під містом.

Можна повірити! Бувало, що й ми не знали.

Досадно, певна річ, що обох генералів узяв не ти, а сусід ліворуч. Коли вдень розітнули місто навпіл, а потім ще раз переполовинили, генерали виявилися в тих кварталах, які брав сусід.

Коли потім зустрілись у Могильові, сусід сказав про командира німецької дивізії, що той свого часу, командуючи полком, брав участь у взятті Могильова, признався в цьому розвідникові.

— Який полк? — запитав Серпілін.

Сусід покликав свого розвідника, щоб назвав полк.

— Правильно, — сказав Серпілін, — брав участь. У мене перші за війну полонені були з того