Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Що таке? — запитала вона німецькою.

— Іменем вільного міста Леобурга вас заарештовано.

Лейла навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Все навколо закрутилося з шаленою швидкістю. Ось вона бачить чоловіка в червоному шарфі, він вихоплює револьвер і стріляє в поліціянта. В одного, другого. Кундшафтери вже не сміються — вони стрибають з балконів і ховаються. В очах учасників протесту — подив. Шок. Хтось галасує. І поліція відкриває вогонь у відповідь.

Просто на Лейлу падає здоровило з Робітничого, той самий, якому вона віддавила ногу. З його шиї фонтаном б’є кров. Лейла відступає, по її обличчю стікає щось гаряче, липке... Хтось стогне. Постріли, постріли.

Так вони ж...

Вони...

Вони ж беззбройні!

— Was machen sie?![64]

Відчайдушний крик дзвінко відбивається від кам’яних стін.

— Не підходьте! Назад!

— Nu trageti![65]

— Що ж ви робите?!

— Назад! Назад, псы![66]

— Ні-і-ilfe![67]

Хтось голосно кричить арабською, поруч лунає добірна польська лайка. Лейла надсадно кашляє, хутро на її жилеті злипається від чужої крові.

Попереду миготить руда голова.

— Виводь їх! Виводь їх, Маку! — вона швидше відчуває, що кричить, ніж чує саму себе.

Леобуржці метушаться, наче молекули у броунівському русі. Від порохового диму важко дихати. Люди біжать просто на поліцію, зносять її, ламають ряди. Починається тиснява. Лейла підстрибує і хапається однією рукою за ґрати балкона.

Він там. Він побіг на дах.

Серце б’ється десь у горлі.

Вона його знайде.

Лейла насилу заповзла на балкон і вхопилася за пожежну драбину.

Данило насупився і прискіпливо обдивився двійників. Фарбований блондин зі смартфоном і босий ковбой з аристократичним гонором. Краще не буває! Втім, пояснити всім, з якого дива Теодорів Яблонських раптом стало двоє, не важко — після літньої «радіовистави» все місто дізналося, що Тео — не рідний син Фелікса, тож у нього цілком міг знайтися брат-близнюк. Але куди складніше навчити цих двох мирно співіснувати в одному загоні.

— Якщо ти вирішив повернутися до Леобурга,— звернулася Агнеса до Тео,— вам потрібно навчитися тримати «ширму».

— Я ще не дав остаточної відповіді.

— То й що! — одразу ж схопився Федя.— «Ширма» від тебе потрібна в першу чергу мені, і негайно!

Агнеса усміхнулася краєм уст до Данила. Він знизав плечима.

— «Ширма» — це така вправа, Джекі вичитала її в... як це називається?

— В інтернеті.

— Так,— кивнула дівчина.— Мета — зробити так, щоб ви спілкувалися подумки і відчували один одного тільки на бажання. Станьте поруч.

Тео неквапливо розвернувся й підійшов до Феді. Той захоплено строчив щось у месенджері. Тео видер смартфон з його рук і кинув на стіл так швидко, що «близнюк» навіть не встиг зреагувати. Данило знову насторожено завмер, готуючись рознімати їх. Федя підступив до двійника впритул, спопеляючи того лютим поглядом, але його візаві лише скептично посміхався.

— Так, добре,— невпевнено провадила Агнеса.— Візьміться за руки.

Федя і Тео повільно обернулися до Агнеси.

— Може, обійдемося без усіх цих... прелюдій?

— Робіть, що кажуть,— роздратовано пирхнув Данило.— В темпі!

Федя закотив очі й гучно видихнув, проте простягнув Тео руку. Агнеса схвально кивнула.

— Тепер подумки скажіть своє повне ім’я рідною мовою.

— У мене їх дві,— гмикнув Тео.— Мій батько, на відміну від Августа, говорив зі мною...

— Це так важливо? — урвав його Федя.

Данило люто втягнув повітря, і двійники водночас кивнули йому у відповідь. Агнеса провадила:

— А тепер уявіть те, що ви б хотіли приховати від свого двійника. Якийсь дуже особистий, дуже дорогий для вас спогад...

Двійники заплющили очі. Нарешті запанувала тиша.

За кілька секунд Тео скривився і хитнув головою.

— Гм-м-м, ти б не міг уявляти... щось інше? Бо я ж...— він вигнув брови.— Навіть важко озвучити за присутності дами.

Щоки Агнеси спалахнули. Схоже, вона, як двійниця Джекі, одразу зрозуміла, про що саме думав Федя.

— Ви ж просили — інтимне,— пирхнув хлопець.— Узагалі-то це моя справа — що хочу, те й уявляю.

Ні, ці двоє знущаються! Данило підійшов до них.

— Зараз пів на другу. Мені ще потрібно відвезти Агнесу. Це мінімум дві години,— він дістав з кишені камізельки годинник і показав їм.— А тепер обидва заткайтеся і робіть те, що вам кажуть. І не дратуйте мене.

Двійники обмінялися розлюченими поглядами і знову стулили повіки. Тео зблід. Данило чомусь пригадав підслухану розмову в кабінеті Фелікса, коли той вимагав повернути вкрадений заповіт, і міг би посперечатися, що його леобурзький «брат» думає саме про батька. Обличчя Феді нічого не виражало, і лише за кілька секунд він почав усміхатися.

— А тепер подумки уявіть, як вас, разом з вашим спогадом, охоплює біла куля. Біла... або срібляста... Є лише ви і ваше переживання. І більше нічого. І нікого,— тихий Агнесин голос заколисував.— Ви — це ви. Ваша пам’ять — це ви. Біла куля, біла стіна. Відчуваєте?

Федя втягнув повітря і завмер, піднявши плечі. Тео відпустив його руку і розплющив очі. Якийсь час він підозріло оглядав свого двійника і потім здивовано вимовив:

— О, хвала небесам. Клята балаканина зникла.

Федя здригнувся.

— Я його не чую. Не чую! — на його обличчі засяяла усмішка, але одразу ж знову померкла.— А, ні. Таки белькоче.

— Ефект спочатку дуже короткий,— зітхнула Агнеса.— Але якщо робити вправи щодня, незабаром ви навіть перестанете помічати розумову стіну. Вона стане працювати без вашого втручання.

— Так, поїхали,— Данило взяв Агнесу за руку і повів до виходу з їдальні.— А, мало не забув.

Федя кинув на нього запитальний погляд.

— Джекі просила захопити її футболку «Барселони». Хай що воно означає.

Обличчя його друга спохмурніло, він кивнув.

— Це все, що залишилося в неї від батька. Я візьму. Але спочатку,— Федя рушив на кухню,— я нарешті вип’ю нормальної кави! — він загримів піддоном кавоварки.— Ось вона, моє-є-є золотце-е!

Данило посміхнувся. Тео всівся у крісло, склавши руки на животі.

— Постарайся не вбити його, допоки я не повернуся.

— Не в моїх правилах обіцяти те, в чому я не впевнений.

Над Романівкою скупчилися низькі свинцеві хмари, що віщували майбутній дощ. Поки Данило з друзями був у Леобурзі, сад майже весь пожовтів, і підхід до стайні замело яскраво-помаранчевим кленовим листям. Данило відчинив ворота, всадовив Агнесу в машину і сів на місце