Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

водія. На щастя, бак пального був заповнений ще перед подорожжю до іншого виміру, і стрілка паливного датчика привітно вказувала на максимум.

— Куди ми їдемо? — стурбовано запитала Агнеса.

— В Бучу, якщо це про щось тобі говорить.

— І що там?

Данило повернув ключ, старий «форд» натужно заскреготав і завівся.

— Мої бабуся й дідусь. Зупинишся в них.

— О ні,— злякано замотала головою Агнеса.— Це дуже незручно. Вони ніколи мене навіть не бачили. Я не хочу завдавати клопоту!

Дівчина продовжувала протестувати, але Данило не чув, що вона говорить. На її блідих худорлявих щоках розлився рум’янець, довгі вії тремтіли, а в світло-зелених очах знову з’явилися ті золотисті іскорки, як і багато місяців, нескінченну кількість днів і ночей тому, коли він уперше побачив її «по той бік» у маєтку Яблонських. Їхня історія була настільки химерна і неймовірна, що нікому, окрім свідків, розповісти її було неможливо. Його кузина, наречена його брата, засуджена на смерть за вбивство їхнього батька, двійниця його подруги, його кохана — навряд чи це можна пояснити рідним. Та й у тому світі було не легше. Але Марсело Мотта, Лейла, Давид і всі вигнанці Леобурга могли думати про неї що завгодно, а він бачив її хоробрість, бачив її стійкість і її дух, коли він сам сумнівався, що їм вдасться вижити. Агнеса не мала що доводити йому, він і так розумів, що сталося з нею цього разу. Леобург захворів, і вона захворіла разом з ним. І він знову мусить повернутися туди, щоб урятувати її.

І він зробить це ще тисячу разів, якщо знадобиться.

— Ти більше не наречена Тео.

— Що?..— Агнеса звела на нього погляд.— Авжеж, ні.

— Бо ти моя наречена.

Він обійняв її за шию однією рукою і, перш ніж щось знову завадило, поцілував її.

Джекі відступила від поліціянта, намагаючись збагнути, що робити. Гіршого сценарію, ніж її арешт, годі й вигадати. Давид казав, що буде поруч, і якщо він справді десь поблизу, то йому саме час з’явитися.

— За яким правом ви заарештовуєте нас? — обурено вигукнув Келемен.— Ми — офіційна делегація...

— Офіційна делегація чого? — посміхнувся один з поліціянтів.— Табору бандитів з Михайлівської?

— Я — Агнеса Яблонська, нагадую,— вимовила Джекі, спопеляючи поліціянта гнівним поглядом, і вказала на брошку з левом.— Я вхожу до Верховної Ради.

— Все так, панно Яблонська,— до неї підійшов чоловік у цивільному костюмі — худий, блідий до жовтизни, з пишними чорними вусами й бакенбардами.— А я — заступник поліцмейстера Леобурга, Ніколай Лугін, і я прошу вас пройти у свій робочий кабінет, щоб дочекатися зустрічі з поліцмейстером Бридж-Паркером. А ці вельмишановні пани вирушають до головного управління поліції за підозрою у причетності до підпалу в Творчому районі.

— Нісенітниця! — зойкнув професор Кубрик.

— Я нікуди з вами не піду,— Джекі відступила від Лугіна.— Всі делегати залишаться зі мною.

— Прошу, не треба доводити до непоправного,— похитав головою поліціянт.— Ідіть за мною.

Джекі знову відступила і сперлася на стіл — її коліна так тремтіли, що вона насилу стояла.

— Якщо пан поліцмейстер так бажає мене бачити, хай прийде сюди.

— Мені дуже шкода, але в мене наказ.

— У такому разі, пане Лугіне, вам доведеться закувати мене в кайданки і вивести силою.

Джекі витримала прискіпливий погляд поліціянта і збентежено озирнулася на вікна. Давиде, Давиде, де ж тебе чорти носять, довбаний вигнанцю...

З площі долинали крики, постріли тепер гримали частіше, але з іншого боку. Поліціянти лишалися на своїх місцях. Раптом знову почувся гуркіт мотора, але зовсім не такий, як у дирижабля, на якому втекли Оздемір і Варга. Повз вікна щось промайнуло на великій швидкості, й Джекі не встигла зрозуміти що.

Професор Кубрик підійшов до неї і прошепотів на вухо:

— Хай що трапиться, не думайте про нас. Якщо у вас з’явиться хоч якась можливість — тікайте.

— Ні.

— Саме так. Ми їм не потрібні. Майбутнє Леобурга залежить лише від вас.

Професор відійшов від неї, не встигла вона заперечити.

Джекі продовжувала очікувально дивитися на Лугіна. Той лише меланхолійно витягнув з кишені камізельки годинник і глипнув на циферблат.

Голоси, постріли й вибухи, що спершу віддалялися, тепер знову гучнішали. Щось гримнуло просто на площі Чорного, в Ратуші затремтіли шибки.

— Ситуація погіршується, панно Яблонська. Я чекаю, але з кожною хвилиною небезпека все ближче.

— Небезпека від кого? Від громадян Леобурга?

— Куля не обирає жертву, як не прикро.

Ратушу струсонув новий вибух. На сходах затупотіли десятки ніг. «На другий поверх! У канцелярію! В архів! Хутко! Займайте позиції!»

— Ходімо,— Лугін запропонував Джекі руку.— Залишатися тут небезпечно.

Голоси лунали настільки близько, що можна було навіть розрізнити слова. Джекі не бачила, що відбувалося внизу, але їй здавалося, що там не менше сотні людей. Знову щось глухо гупнуло. А потім будівля затрусилася. Джекі надто добре знала це відчуття. Поліція випустила «краба». Темні осінні сутінки раз у раз розтинали яскраві спалахи, що супроводжувалися вибухами. Джекі подивилася на лікоть заступника поліцмейстера, а тоді кинулася до вікна.

«Краб» насувався на юрбу, засипаючи людей сяйливими вибуховими пакетами. «Акули» врізалися в натовп, їхні палиці спалахували електрикою. Людей справді виявилося багато — ті кількадесят поліціянтів, що сиділи в будівлі Ратуші, не змогли б упоратися з такою кількістю протестувальників. «Розійтися! Розійтися!» Двоє вигнанців розмахувало канатом із залізним гаком на кінці.

— Панно Яблонська!

Погляд Джекі ковзнув по рамі. Звичайний шпінгалет, як удома, нічого особливого.

Вона озирнулася до своїх супутників. Професор смертельно збліднув і похитав головою. Джекі всміхнулася куточком губ, потягнула шпінгалет і сіпнула на себе віконну раму.

До зали увірвалося холодне прокопчене повітря. Джекі скочила на підвіконня і мало не посковзнулася. Кляті спідниці! Бісові підбори!

— Назад! — голос зірвався на виск.— Назад, не підходьте!

— Панно Яблонська, ану ж... ану ж угамуймося,— примирливо забурмотів переляканий Лугін.— Ви розіб’ється на смерть, якщо спробуєте втекти.

— Або ні. Якщо пощастить, то лише зламаю ногу.

— Ні-ні, абсолютно точно розіб’єтеся. Професоре! Чого ви мовчите!

— Агнесо, люба,— ледве вичавив Кубрик.— Спустіться! Спустіться негайно!

Серце калатало так, що Джекі насилу чула їхні голоси. Дим лоскотав ніздрі, пронизливий холод проникав під мережива і гіпюр її сукні.

Вона вже відчувала це. Вона знає, як це. Впадеш — і смерть. Здасися — і теж смерть. То