Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

23.2

 

– Догрався, маленький збоченцю!

Ілона! Що вона тут забула? Стежила за Аруном? Чи за мною?

– Видала мене, тітонько?! – обурено зойкнув демон.

Я закрутила головою, намагаючись збагнути, звідки долинають голоси. Відлуння мало не обдурило – здалося, що Ласка десь ліворуч, за високим малинником. Але хмара забралася дуже вчасно, і я помітила рух за сухим чагарником праворуч.

– Ілоно! Що ти тут робиш?! – вигукнула, хоча на язик просилися грубіші вислови.

– Забезпечую своє майбутнє, – засопіла Ласка, вовтузячись десь у темряві. – Якщо це справді незареєстрований експериментальний демон, я зможу послати Академію на…

– Відпусти його! Він приведе нас до маніяка!

Ілона вийшла на відкритий простір, обтріпала запилену сукню. Навмання пошукала ногою загублене взуття, але не знайшла, лиш вдарилась мізинчиком об камінь і зашипіла прокляття. Позаду неї висіла срібляста хмаринка, і пересувалася вона з тією ж швидкістю, що й практикантка.

«Як теля на мотузці», – промайнуло недоречне порівняння.

Ось тільки за жодну рогату худобу влада не платила золотом.

– Немає ніякого маніяка, – мирно зауважила Ілона. – І розслідування не буде. Вся політика Ренії ґрунтується на магії. Уяви, який крик підніметься, коли з'ясується, що хтось із Академії винен у серії вбивств? Державі не вигідно, щоб маг фігурував у судовому засіданні. Тим паче, жертви… Як би сказати… Не мали цінності для суспільства.

Справді, людське життя – дрібниця. А ось титул надає йому ваги. Такий світ… Гидкий і несправедливий, але іншого в нас немає.

– Краще не продовжуй. Я в курсі, як відбувається випускний іспит в Академії. Життя ізгоїв нічого не означає, але поки це не суперечить закону, всіх усе влаштовує. А наш маніяк не має навіть такого виправдання!

– Ну і?.. – фиркнула Ілона. – Що з того?

– Злочини буде розкрито! Нехай не зараз, а…

– Ще б пак! – обірвала вона. – Не зараз, ясна річ. Чого ти очікуєш від тутешніх нишпорок, Тає? По-перше, ми не на їхній території. До того ж ніщо не пов'язує нашу групу з тими вбивствами. Ні свідків, ні доказів, ні мотивів – нічого! З таким же успіхом можна схопити першого-ліпшого мага і звинуватити у всіх гріхах! До речі, срібний пил був лише у твоєї улюбленої сотки, тому саме її мають підозрювати насамперед. І підозрюють! Але для арешту у місцевих недостатньо повноважень, а цей, із таємної служби короля, думав лише про метеликів!

Начебто вона правильно міркувала. Навіть якщо зв'язати Віолу та четвірку жертв нашого месника, це нічого не вирішить. Ніхто з практикантів не знайомий із княжною Зареською. Точніше, ніхто не знає, з ким із «вбивць» Віола перетиналась. І чи перетиналася взагалі? Якщо чесно, я вже починала сумніватися в цьому.

– Безглуздо питати, чи ти зустрічала княжну?

Ілона недобре посміхнулася:

– Безглуздо відповідати на таке запитання. Але… Ти ж знаєш мою ситуацію. Думаєш, я б витрачала чари на помсту?

– Навряд чи.

– Точно. Я б спочатку зайнялася шантажем, а потім повернула б княжну її сім’ї і отримала б винагороду. У Маріса було золото, можна не сумніватися. Він напевно добре заплатив тому магу з Лукошника, щоб про демона Віоли не дізналася гільдія. Мені його анітрохи не шкода. Жодного з них.

Щось підказувало: вона говорить щиро. На жаль, це не надто прояснювало ситуацію.

– Я якось помітила стороннього тут, у Ялівці, – раптом заявила Ласка, повертаючи на стежку, що вела до хутірка. – Гарний хлопець із закривавленими руками. Демон, хе-хе, печатки приховано. Впевнена, що бачила його раніше. Ніяк не збагну, де.

– То згадай!

Вона похитала головою:

– У Рені я стикалася з тисячами людей та сотнями сутностей.

– А люди тут до чого? – не відразу зрозуміла я.

– Зазвичай демон копіює чиюсь зовнішність. У потойбічної сутності обмаль уяви, щоб створити унікальну маску. Та й господарі хочуть мати поряд красеня, а не потвору.

Ілона зникла в темряві, тягнучи за собою сріблясту хмаринку. Я залишилася біля скелі, обмірковуючи почуте.

Смаглявий красень із правильною вимовою… Ким він міг бути? Точніше, чий образ наказала йому взяти князівна?

***

– Я не в настрої, бабцю.

– Тобі й не треба посміхатися. Стій на варті!

– Лазити в чужих речах – погано. Де тебе виховували? У підворітті?

– Вважай це обшуком.

– А ордер?

– Не заважай!

– Заохочувати теж не буду.

– Тоді просто замовкни!

Правду кажучи, я особливо й не сподівалася знайти щось компрометуюче в хатині чоловічої частини нашої «теплої» компанії. Але розмова з Ласкою наштовхнула мене на одну думку, і я насилу дочекалася, поки Медор, Еньєр і Брен розійдуться, хто куди.

Вона заявила, що вбивство для неї невигідне, а ось шантаж цілком допустимий. А для інших?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍