Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

від обурення. Він дізнався, хто написав цього листа, скочив на свого коня, прискакав до Лінкольна і викликав його на дуель. Лінкольн не хотів битися, він не був прихильником дуелей, але не міг ухилитися від виклику, не заплямувавши свою честь. Йому належало право обирати зброю. Оскільки у нього були дуже довгі руки, він обрав кавалерійський палаш й узяв кілька уроків застосування цієї зброї у випускника військового училища в Вест-Поїнті. Назначеного дня вони з Шилдсом зустрілись на піщаному березі Місісіпі, готові битися на смерть. Але в останню мить їхнім секундантам вдалося запобігти дуелі.

Цей трагічний інцидент в житті Лінкольна став для нього безцінним уроком у мистецтві поводження з людьми. Відтоді він більш ніколи не писав образливих листів. Ніколи нікого не висміював. І намагався нікого не критикувати.

У роки Громадянської війни Лінкольн раз за разом призначав нових генералів на посаду командувача армією Потомака, і кожен із них — МакКлеллан, Поуп, Бернсайд, Хукер, Мід — припускався трагічних помилок, що приводило Лінкольна у відчай. Половина нації розгнівано засуджувала цих некомпетентних генералів, але Лінкольн «без злості на когось одного, з почуттям милосердя до всіх» зберігав спокій. У ті скрутні часи він часто повторював: «Не судіть, і не будете осуджені». І навіть коли місіс Лінкольн чи хтось інший дозволяли собі різко висловитись про мешканців Півдня, Лінкольн відповідав: «Не звинувачуйте їх; за подібних обставин ми б чинили так само».

Однак якщо хто-небудь і мав привід для критики, то, звичайно, це був Лінкольн. Розглянемо такий приклад:

Битва під Геттісбургом тривала протягом перших трьох днів липня 1863. Вночі 4 липня, коли небувала злива затопила всю місцевість, генерал Лі почав відступати на південь. Коли він зі своєю розбитою армією вийшов до річки Потомак, то побачив перед собою бурхливий, нездоланний потік. Позаду ж наступала переможна федеральна армія. Лі опинився у пастці. Порятунку не було, і Лінкольн це знав. Це була чудова нагода захопити армію генерала Лі в полон і покласти край війні. Тож Лінкольн наказав Міду не скликати військову нараду, а негайно атакувати Лі. Він передав свої накази телеграфом і водночас відправив до Міда посланця, вимагаючи негайних дій.

І що ж зробив генерал Мід? Він вчинив якраз навпаки. Він скликав військову нараду, прямо порушивши наказ Лінкольна. Він вагався. Він зволікав із прийняттям рішення. Він слав телеграфом найрізноманітніші відмовки. Він категорично відмовлявся атакувати Лі. Врешті-решт вода зійшла, і Лі з армією вдалося подолати Потомак.

Лінкольн був розлючений. «Як це розуміти? — кричав він своєму сину Роберту. — Всемогутній Боже! Як це розуміти? Вони були так близько, що руку простягни — і вони наші. Але нічого зі сказаного чи зробленого мною не змогло зрушити нашу армію з місця. За таких обставин будь-який генерал спромігся б завдати Лі поразки. Якби я сам туди поїхав, то напевне б його розгромив!»

Засмучений Лінкольн написав Міду листа. Варто зауважити, що саме в цей період життя він був надзвичайно стриманим у своїх висловлюваннях. Тож цей лист, написаний Лінкольном у 1863 році, дорівнював суворій догагані:

«Мій любий генерале! Я не вірю, що Ви уявляєте собі всю величину нещастя, пов'язаного із відступом Лі. Він був уже майже в наших руках, і якби ми змогли його схопити, то в сукупності із нашими попередніми успіхами це означало б кінець війни. Тепер же війна триватиме ще невизначений час. Якщо Ви не спромоглися атакувати Лі минулого понеділка, то як Ви зробите це зараз, коли він перебуває на південь від річки? Зауважте, що Ви можете взяти з собою не більше ніж дві третини того війська, яке було у Вашому розпорядженні тоді. Було б нерозсудливо очікувати, та я й не очікую, що тепер Ви зможете багато чого домогтись. Безцінну нагоду втрачено, і це мене вкрай пригнічує».

Як ви гадаєте, що зробив Мід, коли прочитав цього листа?

Він нічого не зробив, тому що Лінкольн його не відіслав. Цього листа було знайдено серед паперів Лінкольна після його смерті.

Я припускаю — і це лише припущення — що, написавши цього листа, Лінкольн подивився у вікно і подумав: «Хвилинку. Можливо, мені не варто гарячкувати. Легко мені, сидячі у тиші Білого дому, віддавати Міду накази атакувати, а якби я був під Геттісбергом й бачив стільки крові, скільки за останні тижні її побачив Мід, і якби мої вуха пронизував би стогін поранених і помираючих, можливо, я не прагнув би негайного наступу. Якби я мав несміливий характер Міда, можливо, я вчинив би так само, як і він. Хай там як, та час вже сплинув. Якщо я зараз відправлю цього листа, то відчую полегшення, а Мід шукатиме виправдання і почне звинувачувати в усьому мене. Це послання пробудить у ньому тяжке почуття, буде заважати його діям як головнокомандувача і, можливо, змусить піти у відставку».

Тож Лінкольн відклав цього листа вбік, бо на власному досвіді переконався, що від різкої критики та докорів майже ніколи немає жодного зиску.

Теодор Рузвельт згадував, що коли за часів свого президентства він стикався з труднощами, то відкидався на спинку крісла, дивився на великий портрет Лінкольна, що висів над його столом у Білому домі, і думав, як би той її вирішив.

Наступного разу, відчувши бажання дати комусь прочухана, витягніть зі своєї кишені п'ятидоларову банкноту, подивіться на зображення Лінкольна і запитайте себе: «А як би впорався з цією проблемою Лінкольн?»

Марк Твен час від часу втрачав витримку і писав такі листи, що папір червонів. Так, наприклад, одного разу він написав чоловіку, який розлютив його: «Дозвіл на поховання — ось що вам потрібно. Тільки спробуйте щось сказати, і я сам простежу, щоб вам його видали». В іншій ситуації Твен написав редактору з приводу спроб коректора покращити його орфографію та пунктуацію: «Перевірте згідно з наданою мною нижче копією, і переконайтеся, що цей коректор витягає свої припущення із каші в своїх гнилих мізках».

Написання цих уїдливих листів допомагало Марку Твену покращити свій настрій. Вони давали йому змогу випустити пару, але не завдавали нікому жодної шкоди, тому що дружина письменника таємно вилучала їх із пошти. Вони не потрапили до своїх адресатів.

Чи знаєте ви якусь людину, яку б вам хотілося виправити, зробити кращою? Переконаний, що так. Але чому б вам не почати з себе? Навіть із суто егоїстичної точки зору це більш вигідно, ніж намагатися вдосконалювати інших. І до того ж набагато безпечніше. «Не дорікай