Читати книгу - "Король болю"

Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги і, відкинувши нападника геть від себе, щодуху кинувся до берега, розгрібаючи перед собою воду, що в цьому місці доходила йому до грудей.

Однак, фортуна, що не полишала його в річці, як виявилось, підло зрадила на березі. Щойно ступивши на прибережне каміння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгніваних міщан, які збіглися сюди, почувши вибух. Декотрі мали в руках кілки й вила, мовби збиралися відганяти вовків від худоби або ж заблудлих мародерів від свого шинку.

— От паскудство, — з відчаєм проказав алхімік, відчуваючи як декілька рук одразу вхопили його за мокрий одяг і ще безліч тягнуться до нього з тією ж метою.

— Цей антихрист зруйнував мені млина! — заволав з води Цибульський, — це демон в людській подобі!..

Всі міщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.

— Спалімо його, — стишено сказав хтось.

— Так, спалімо демона! — підхопив інший вже голосніше.

— Тільки вогонь може знищити нечисту силу! — закричали з іншого боку.

Попри переконання міщан, що лиш полум’ям слід боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси і копняки, то ж йому лишалося тільки закриватися наскільки було можливо і терпіти це приниження.

Від берега його потягли в центр містечка. Міська площа була криво забрукованою, мала форму нерівного квадрата і знаходилась поміж міським костелом і ратушею. Тут до натовпу одразу приєдналися ще з десяток роззяв, які одразу ж перейнялися священною місією покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому містечку ніколи не було правосуддя, а всі схожі справи вирішувались збіговиськом міщан у такий спосіб.

Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсім пропащим і все, що лишалося — це подбати сяк-так про душу й гідно померти. Міщани, надійно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звідкіля притягти добрячого хмизу і в кого в дворі є підходящий стовп, щоб прив’язати до нього відступника.

Врешті, приготування розпочалися. Лежачи на бруківці, Казимир спостерігав, як при світлі смолоскипів, в землю вкопали свіжо зрубаний та поспіхом обтесаний сосновий стовбур, а під ним почали складати хвойні сухі гілляки.

— Очистіть стовп від смоли! — гукнув він своїм екзекуторам, — не люблю, як руки прилипають.

— Хочеш здаватися героєм, падлюко?

Над ним раптом нависло оскаженіле обличчя Цибульського, і Казимир навіть відчув смердячий сопух з його рота.

— Побачимо, як ти благатимеш про милість, коли відчуєш шкварчання власного сала, — єхидного додав той.

— Поглянь, який я худий, — промовив той у відповідь, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — яке там сало? Буде суцільна шинка...

Цибульський задоволено реготнув.

— Маєш рацію! Буде шинка!..

— Послухай, Ігнацію, — раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упіймати його погляд, — я найманець, але я воїн... Був у десятках битв, переможних битв. Зроби мені ласку — убий, коли буду біля стовпа. Не дай мені зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо...

— А-а-а-а... — задоволено протягнув Цибульський, — от ти і попросився. Гаразд, я подумаю, але обіцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуєшся біля того стовпа, ніби вуж. Ге-ге-ге!..

З цим бридким сміхом він повернувся до решти і заходився допомагати їм у приготуванні кострища.

Невдовзі, коли все було завершено, бранця вхопили попід руки і, притягши на місце страти, прив’язали до стовпа. Звісно ж, найперше, Казимир відчув під своїми долонями липку живицю.

— Треба священика! — гукнув хтось, — нехай сі висповідає...

— Нащо демоняці панотець? — заперечив хтось, — палімо!

Хтось наблизився до хмизу зі смолоскипом, і Казимир зціпив зуби, давши собі слово не кричати, скільки вистачить терпцю, коли несподівано, чийсь голос спинив увесь цей вертеп.

— Зупиніться негайно! — почулося над натовпом.

Голос належав дівчині.

Усі озирнулися, і бранець також з подивом побачив вершницю, що сміливо виїхала на площу й зупинилася посеред міщан.

— Пані Агата Сененська, — загомоніли екзекутори, — сама?..

— Де ваш почет, пані Агато? — одразу ж залунали інші голоси, в яких замість страху вже відчувалась насмішка, — чи пані наважилась приїхати сюди сама о такій порі?

— Звісно ж ні, — відповіла дівчина.

Тієї ж миті, на площу увірвалося п’ятеро озброєних вершників, і натовп миттю сполошився, хоча ніхто не поспішав розходитись. Надто вже великим було їхнє завзяття і надто близькою була вистава, яку вони збиралися розіграти, щоб хоч якось розважити свої будні.

Ігнацій Цибульський вийшов наперед і низько вклонився дівчині.

— Ясна пані, — улесливо промовив він, — сей негідник, — тут він тицьнув пальцем убік прив’язаного до стовпа Казимира, — вдаючись до демонських чарів, зруйнував мені млина. А млин сей, ласкава пані Сененська, годував мою сім’ю й мене останні п’ятнадцять років. То ж чи не заслужив сей єретик найжорстокішої кари?

— А чи відомо вам, добродію, що в Речі Посполиті карати будь-кого дозволено лише після суду? — спокійно відповіла дівчина, — спершу слід вислухати обидві сторони, допитати свідків, а вже згодом виносити вирок і страчувати. А тим більше в такий жорстокий спосіб, як ви замислили?

При світлі вогнів було видно, як обличчя Цибульського налилося кров’ю.

— Вина його очевидна, милостива пані, — проказав він, — цей негідник підірвав мого млина і ледь не вбив мене самого.

— Де свідки? — коротко перепитала Агата.

— Ми всі тут свідки! — заревів натовп і щільним колом зімкнувся довкола дівчини та її гайдуків. Останні, відчувши загрозу, вихопили шаблі, готуючись захистити свою господиню.

— Стривайте, — зупинила їх пані Сененська.

Вона зіскочила з коня і підійшла до розчервонілого Цибульського.

— Чоловіче, ти кажеш тобі завдано кривди, і я охоче вірю, — промовила пані Сененська, дивлячись йому прямісінько у вічі, — але на землях мого батька ніхто не чинитиме суду власноруч. Це робитимуть судді...

— Доки суд та вирок, моя сім’я вмре з голоду, — розпачливо мовив Ігнацій.

— Тоді зробимо так, — відповіла йому Агата, — ти віддаєш винуватця мені, а я відшкодую тобі твої втрати.

Вона дістала з-за поясу торбинку з грошима і простягнула її Цибульському. Той раптом глянув на неї слізним поглядом і, вхопивши гроші, впав на коліна, цілуючи край її сукні.

— Звільніть цього чоловіка! — наказала вона слугам.

Ті обережно наблизились до Казимира і, сторожко роззираючись довкола, відв’язали його від стовпа. Після цього, не ховаючи шабель, повели