Читати книгу - "Король болю"

до своїх коней, де один з гайдуків посадив його позаду свого сідла. Вершники пришпорили коней, і загін рушив геть з площі.

Біля темних стін замку вони зупинилися й почекали, доки для них відчинять ворота. На подвір’ї Агата коротко наказала комусь відвести Казимира на кухню й простежити, щоб тому перев’язали рани й нагодували, а сама рушила до замкового палацу. Здавалось, інтерес її до незнайомця, якого вона врятувала від смерті, раптом зник. Зрештою, як подумалось Казимиру, це було навіть добре. Що менше ним цікавились вельможі, то краще йому завжди велося.

Втім, за годину, щойно той встиг доїсти розігрітий для нього куліш, пані Сененська покликала його до себе. Казимир неохоче підвівся з-за столу і поплентався слідом за слугою, що повів його через подвір’я до палацу. Понад усе звільненому бранцеві хотілося зараз простягтися де-небудь на соломі і добряче виспатись, притупивши сном спогади про все пережити за сьогодні. Однак, тепер він належав не собі, а своїй рятівниці.

Агата зустріла його в кам’яній замковій вітальні, де навіть влітку було сиро й прохолодно. Камін тут ніхто не розпалив, і єдине тепло линуло від свічок на великих бронзових канделябрах. Втім, саму пані Сененську Казимир зумів роздивитись. Вона була невисокого зросту, мала русяве, акуратно складене в зачіску волосся і красиві ще юні риси обличчя.

— Як ви почуваєтесь, добродію? — поцікавилась вона, — до речі, як вас звати?..

— Мене звати Казимир, ваша милосте, — відповів чоловік, — і завдяки вам почуваюся пречудово...

З цими словами він підійшов до неї ближче і, ставши на одне коліно, поцілував їй руку.

— Припиніть, — засміялась вона.

— Якби не ви, дорога пані, то почувався б зараз, як почувається впольований дик над вогнем мисливців, — додав Казимир, зводячись на повний зріст, — крім того, я винен вам чималу суму грошей, яку, зізнаюся, мені важко буде повернути. В моїй кишені є жменя перлів, але, щиро кажучи, вони фальшиві...

— Наразі, це облишимо, — сказала пані Сененська, — до того ж, винні ви не мені, а моєму батькові. Це його землі, його замок і його гроші... Щоправда, сам він, як завжди, перебуває десь у Кракові разом із моїми братами, а всі тутешні справи звалилися на мої плечі.

— Однак врятували мене ви, — промовив Казимир.

— Мій батько також би не дозволив, щоб у Поморянах міщани чинили дикунські суди, — перебила Агата.

Гість розвів руками.

— Тоді скажіть, як я можу вам прислужитися, дорога пані.

Господиня замку хвилину помовчала.

— Спочатку скажіть, чи правда все, що про вас говорять в нашому містечку? Не дивуйтесь, чутки доходять навіть до замку... — усміхнулась Агата.

Казимир нервово закусив губу. Такі розмови йому ніколи не подобались.

— А що саме ви про мене чули, ласкава пані? — обережно запитав він.

— Наприклад, сьогодні стало відомо, що ви алхімік і знаєтесь на своєму ремеслі...

— Мої знання досить невеликі, — відповів чоловік, і спогад про вибух у млині неприємно його вколов.

Він чекав, що зараз його заслужено назвуть шарлатаном.

— Але я не про це, — заспокоїла господиня, і Казимир з полегшенням зітхнув.

— Мені розповідали, що ви вмілий воїн, — продовжила вона, — це справді так?

— Військова справа — мій хліб, ваша милосте, — вклонився чоловік, — а стрільба — моє мистецтво.

— Чому ж тоді ви обрали роботу в млині? — з цікавістю запитала Агата.

— Бо в цих околицях немає роботи для чесного найманця.

— Помиляєтесь...

Пані Сененська раптом спохмурніла.

— В цих околицях, пане Казимире, досить роботи для людей вашого ремесла, — сказала вона.

В темному кутку раптом почулося чиєсь бурчання і, вгледівшись у той бік, найманець з жахом побачив дві яскраві цятки очей.

— Тихо, Персею, — промовила господиня замку.

— Не лякайтеся, це мій пес, — заспокоїла вона Казимира, — досі спокійно за нами спостерігав, а тепер чомусь занепокоївся.

З темряви на світло справді неквапно вийшов чималий собацюра і, виляючи хвостом, наблизився до Агати. Дівчина погладила його по голові, і той сів поруч з нею, насторожено дивлячись на її співрозмовника.

— То про що йдеться? — перепитав Казимир, — яка тут може бути служба для людей мого штабу? Невже докучають розбійники?

— Не просто розбійники.

Агата знову помовчала, ніби добираючи потрібні слова.

— А хто ж? — допитувався найманець.

— Вам нічого не розповідав добродій Цибульський? Про страшні речі, які кояться в довколишніх лісах? — питанням на питання відповіла вона.

— В кожному селищі або містечку мені розповідають страшні речі про околиці, дорога пані, — усміхнувся Казимир, — ці розповіді навіть подібні між собою... Десь водяться мавки, що зводять парубків, десь лісовики, десь блуд чіпляється до подорожніх. Я всі ці казки знаю ледь не на пам’ять, тому коли й чув щось від Ігнація, не надавав його розповідям особливого значення. Крім того, ваша милосте, смію запевнити, що людина своїми діяннями вже віддавна перевершила усіх потвор. Справжніх чи уявних... А з людьми я вмію давати раду.

— Якщо так, то більше я нічого не скажу. Мене тішить ваша сміливість, Казимире, — мовила Агата, — отож, ви готові беззастережно стати до мене на службу?

— Аби віддати борг і віддячити за своє спасіння, я готовий на все, — промовив той.

— Гаразд, — господиня замку востаннє зміряла його уважним поглядом, — тоді зараз вам покажуть покої, в яких ви зможете поселитись. Відпочивайте, а вранці, я буду рада знову зустрітись.

Найманець подякував і вклонився, все ще сторожко позираючи на пса, який вивчав його, здавалось, надто уважним, як для собаки, поглядом.

Спалось Казимирові препаскудно, і, врешті, він прокинувся серед ночі з відчуттям несамовитого жаху. Що наснилося, він не пам’ятав, але сон досі тримав його за серце холодними липкими руками. Найманець витер з обличчя піт і спробував заспокоїти дихання. Потім підвівся з ліжка й підійшов до вікна.

Надворі було ясно, мов удень. Місячне світло яскраво заливало довколишні пагорби, відбивалось від плеса ріки й сріблило крони дерев. Такі ночі оспівують поети у найчутливіших своїх віршах. Однак Казимиру було не до поезії... Так і не згадавши сну, він спробував роздивитися причину своєї тривоги в нічному просторі перед собою, розчути в звуках, що долинали до нього звідти, проте марно. Ніч дихала спокоєм і невгамовною сріблястою красою.

Проте, в той час, коли