Читати книгу - "Інший дім"

— На кухню? — батько повісив рушник на гачок.

— Мені треба, — Артем взяв телефон, — подзвонити. Я ненадовго.

— Тільки без фокусів, — підморгнув батько, і я не вірила, що бачу його в доброму гуморі.

Я сіла на табуретку й запропонувала йому свою допомогу. Та він відмовився. Сказав, щоб я відпочивала. Тоді я поглянула у вікно — сонце скотилося за сусідній будинок і розлилося теплим світлом, наче позаду було широке рожеве море чи озеро.

Мама розповідала, якщо в Піттсбургу стояти на горі й дивитися, як сідає сонце, то здається, що всі три річки стають одним великим рожевим морем. Я собі намагалася уявити цю картину, переглядаючи листівки, які нам час від часу надсилала мама.

Сонце лоскотало повіки. Я опустила тюль і закинула ноги на батарею. Кінчиками пальців наткнулася на щось тверде.

Мацнула. Що там? Томик поезії Джанні Родарі!

— Ой, ось вона...

— Хто? — батько чистив картоплю.

— Книжка. А я її шукала, — я розгорнула томик посередині. Подумала, що востаннє я читала її вголос для мами. Отже, книжка вже рік вкривалася тут пилом... Я здмухнула пилюку і протерла палітурку рукавом. На одному подиху прочитала кілька віршів уголос. І не зогледілася, як батько почав повторювати за мною.

— Тунель — це як ніч, але ненадовго. Хоч в око стрель — не видно нічого...

— Звідки ти їх знаєш? — отетеріла я.

— Підслуховував, як ти... ти... матері читала, — він обтер руки об фартух... так, отой самий, який носила мама. Він теж його одягав на кухні. — А що?

— Нічого, — я була здивована. — Хочеш, я тобі почитаю?

— Можна, — він поставив картоплю варитися. — Тільки повільно.

Я ніколи не думала, що батько міг звертати увагу на мої «кухонні» читання. Від слів, промовлених разом з ним, мурашки бігали по спині. Було страшенно приємно чути не його звичне буркотіння, а твердий глухуватий чоловічий голос. Щоправда, він трохи нервово посмикував футболку. Отже, теж хвилювався.

— «Поштові листівки з видами міст...»

— «Купує в Італії кожен турист...»

Проста вечеря з вареної картоплі й салату вперше за цей рік видалася мені такою смачною. Батько, Артем і я розмовляли, навіть жартували з мого синця. Артем казав, що він дуже пасує до мого волосся. ­Батько з ним не погоджувався, але згадав, як хлопчиськом теж не раз повертався додому із синцями.

— Ліхтариками! — казав він, бо так тоді «охрестив» татові синці дідо.

Його розповіді розрядили напругу через те, що трапилася зі мною й Артемом. Після вечері батько додав, що вірить у закон бумеранга.

— Це як? — запитала я. — В бумеранга? Що це значить?

— Що посієш, те пожнеш, — сказав батько. — Не можна зібрати гречку, якщо сієш пшеницю. І навпаки.

Артем узявся мені пояснювати закон бумеранга по-своєму. Я намагалася згадати, який він, той бумеранг. І як це може бути так, що він повертається до того, хто його запускає.

— Це така собі вигнута дерев’яна палка, яку використовували древні племена, — пояснив Артем. — І так, так, ніякої магії, Полю, вона може повертатися до того, хто її запустив.

Я збирала посуд зі столу і уявляла, як великий дерев’яний бумеранг летить просто на тих двох покидьків, що образили мене.

Бумц!

Бамц!

Бумеранг застав їх біля зеленого кіоску. Вони впали на землю, затуляючись руками. Буммм!

Артем

Після вечері ми з татом сіли біля телика. Поля гукнула мене до кімнати, бо мама вийшла на зв’язок. Поля підморгувала мені, щоб я й далі казав, що камеру ще не полагодили. Вона страшенно боялася засмутити маму своїм синцем.

— Пташки, привітик! — останнім часом мама поводилася по той бік екрану так, немов доповідала з космічної бази. Усмішка на весь рот. Ед — позаду. — Пташки, ви як? Все добре?

— Добре, — як завжди відповіли ми в один голос.

— Повечеряли?

— Так, — знову разом кивнули ми.

— А в мене... точніше в нас з Едом... для вас ще одна новина, — вона навіть не зважала, що ми не увімкнули камери.

Поля тривожно поглянула на мене.

— Погана чи хороша? — спохватилася Поля. — Не про кінець...

— Пташко, про початок! — крикнула мама й потягнула Еда за руку. Він присів біля неї. — Ти скажеш чи я? — вона дивилася просто в камеру. Біля її очей виднілися дрібні зморшки.

Ми з Полею здивувалися — як це, він скаже? Він же не розмовляє по-українськи. Та Ед підсунувся до мікрофона. Його велика рука вперлася в стіл.

— Ум... Гм... — він подивився на папірець, де було прописано, як треба читати, — ...буде брат, — виріквін.

— ...Ик, братик, — виправила його мама. Ми нічого не второпали. — У вас буде братик! — виголосила радісно мама. — Це Ед вам хоче сказати, пташки!

Як це братик?

Як це — «у вас»?

Мені здавалося, що мама і Ед розмовляли якимись кодами, яких мені не вдавалося розшифрувати.

«У вас буде братик? Як це — брат... ик?»

Я поглянув на Полю — вона була приголомшена. Сховавши обличчя в долоні, вона водила ними, немов розтираючи замерзлі на морозі щоки.

— Пташки, ви раді? Кажіть, чому мовчите? — лагідно усміхнулася мама.

Ед шкірився в екран. Розглядаючи його гладке квадратне обличчя, схоже на брилу, я подумав про батька. Чого цей Ед шкіриться? Чого горлопанить? Хоч би тато не чув. Я озирнувся: телевізор працював голосно. Добре! Бо я не міг уявити, що батько почує цю «радісну» новину.

— Ми... ми раді... — витиснула з себе Поля, та на ній не було лиця.

— Еде, вони раді, — як по радіо, двічі проторохтіла мама. Я більше не впізнавав її голосу. Мені здавалося, що не тільки її інтонація змінювалася, коли вона говорила до Еда, а й голос її ставав іншим, чужим. Поля мала рацію щодо маминих змін. Вона куди спостережливіша від мене.

— Ми ще не знаємо, як ми його назвемо, — сказала мама. — Хочемо, щоб звучало гарно і по-українськи, і по-англійськи. Тож маємо список. Чи порадите, яке ім’я вибрати? Ось, будь ласка, — вона дістала з шухляди папірець. — Антон, будуть називати Ентон чи Антоніо.

— Ага, як Бандерас, — кинув я.

— Іван, але будуть називати Айвон.

— Або Ейвон, як косметика, хіба ні? — тепер Поля підкинула.

— Чи... — мама, здавалося, приймала наші шпильки за чисті жарти, вона пригледілася до написаного, — Євген, називатимуть Юджин.

— Майже Джин... — це був я, —