Читати книгу - "Світло в серпні"

й потикатися на її поріг. Навіть близькі сусіди не бачили її біля дому. За короткий час уже здавалося, ніби цієї жінки тут немає, ніби всі пристали на те, що її ніколи не було, що пастор взагалі не був жонатим. А він щонеділі виголошував їм ті ж казання, ось тільки вже не виправдовувався, що дружина поїхала до рідні. Мабуть, сам був рад, думало місто. Радий що вже не доводиться брехати.

Отож ніхто не зауважив, як вона сіла в потяг тої п’ятниці, а може, й суботи, саме цього дня. Побачили тільки недільну ранкову газету, в якій написано, що ця жінка у суботу ввечері чи то впала, чи то вискочила з вікна готелю в Мемфісі й розбилася на смерть. З нею в номері був мужчина. Його заарештували. Він був п’яний. Ці двоє зареєструвались як подружжя, під вигаданими іменами. Справжнє своє ім’я вона написала на клаптику паперу, порвала його й кинула в кошик на сміття — це виявили полісмени. У газетах надрукували всі дані: дружина преподобного Ґейла Гайтавера із Джефферсона, Міссісіпі. І в одній статейці достеменно описано, як о другій ночі з редакції подзвонили чоловікові, а той відповів, що йому нíчого сказати.

Прийшовши у неділю вранці на службу Божу, люди застали повне подвір’я репортерів із Мемфіса, що фотографували церкву й священиків дім. З’явився Гайтавер. Репортери спробували його затримати, але він, пробившись крізь юрбу, попрямував до церкви й зійшов на амвон. Старі жінки та кілька стариганів уже були там, нажахані й обурені — не так випадком у Мемфісі, як навалою журналістів. Та коли ввійшов Гайтавер і став за катедрою, парафіяни забули навіть про тих газетярів. Першими підвелися панí й рушили до виходу. За ними потяглися панове, і ось храм спорожнів. Залишився тільки пастор, що стояв на амвоні, трохи схилившись, спершись руками на розгорнуту Біблію і навіть не опустивши голови, та ще мемфіські репортери, що, зайшовши за ним до церкви, всілися рядком на задній лаві. Кажуть, Гайтавер не приглядався до пастви, що виходила, він дивився в нікуди.

Байронові описали, як священик нарешті обережно закрив Біблію, зійшов у порожню церкву, попрямував проходом, жодного разу, як і парафіяни, не глянувши на репортерів, і вийшов у двері. Там уже чекали фотографи, поставивши камери й накривши голови чорними плахтами. Гайтавер, мабуть, передбачив таке, бо зразу ж біля дверей храму затулив обличчя псалтирем. Але й репортери, видно, передбачили таке. Перехитрили його. Певно, не мав досвіду в таких справах, тому й легко було його перехитрувати, так пояснили Байронові. Один із фотокореспондентів поставив камеру збоку, і священик або взагалі її не зауважив, або зауважив запізно. Сховав обличчя від усього, що спереду, а наступного дня в газеті надрукували знімок, зроблений збоку: пастор на ходу затуляє обличчя псалтирем. За книгою — розтягнені, як в усмішці, уста. Але зуби зціплені, а обличчя — немов у сатани на старих ґравюрах. Наступного дня він привіз дружину додому й поховав. Усе місто прийшло на урочистість. То не похорон був. Гайтавер навіть не заніс жінчиного тіла до церкви. Відвіз одразу на цвинтар і налаштувався сам читати відхідну молитву, але підійшов інший священик і відібрав у нього Святе Письмо. Багато хто з молоді залишився й дивився на могилу, коли чоловік та інші порозходилися.

Згодом навіть у сусідніх парафіях дізналися, що прихожани просили Гайтавера кинути службу в їхній церкві, та він відмовився. Наступної неділі тут стовпилася юрба цікавих із інших приходів — подивитися, що з того всього буде. З’явився пастор і увійшов до храму. Всі парафіяни як один встали й вийшли, покинувши його з чужими, що прийшли сюди задля видовища. Тож священик проповідував їм, як завжди: з несамовитим захватом, який свої вважали святотатством, а чужі сприйняли як цілковите божевілля.

Він не хотів кинути службу. Старійшини попросили церковну раду відкликати його. Але після цієї історії, отих знімків у газетах та іншого жодне місто не прийняло б Гайтавера. Усі запевняли, що нічого не мають проти нього особисто. Просто він невдаха. Таким уже родився. Зрештою люди взагалі перестали відвідувати церкву, навіть ті чужі, що якийсь час приходили сюди з цікавості: тепер його сприймали вже не як посміховище, а як неподобство. Та все одно щонеділі вранці, в належний час він приходив до церкви, йшов до амвона, парафіяни вставали й виходили, а ґаволови збиралися вздовж вулиці й слухали, як він проповідує й молиться в порожньому храмі. А одної неділі Гайтавер застав двері замкнутими. Витріщаки спостерігали, як він, облишивши смикати клямку, стоїть там, так і не схиливши голови, а вздовж вулиці шикуються чолов’яги, які взагалі не ходять на богослужіння, та хлоп’ята, які не розуміють, що діється, однак, тямлячи, що це щось варте уваги, зупиняються й вирячують круглі нерухомі очиці на завмерлого біля замкнутих дверей чоловіка. Наступного дня місто дізналося, що він прийшов до старійшин і відмовився від парафії задля добра церкви.

Місто жаліло священика, радіючи, як ото, бува, жаліють того, кого нарешті приневолили. Звичайно ж, гадали, що тепер він забереться з міста, то й зібрали складчину, щоб міг виїхати та облаштуватися деінде. А він не захотів покинути міста. Байронові змалювали, як не те що обурилися — жахнулися всі, дізнавшись, що Гайтавер купив будиночок на глухій вулиці, де він і донині мешкає. Старійшини знову зібралися на раду, бо ж, казали вони, складчина була на те, щоб виїхати геть, а якщо він потратив ці гроші на щось інше, то це означає, що взяв їх незаконно. Прийшовши до Гайтавера, так і сказали. Перепросивши, він вийшов із кімнати, повернувся з грішми — тою самою складчиною, точнісінько до цента, навіть тими самими купюрами — й наполіг, щоб забрати це назад. Та старійшини відмовилися, а пастор не став пояснювати, звідки взяв гроші на купівлю будинку. Отож наступного дня, як оповідали Байронові, в місті подейкували, що Гайтавер застрахував жінчине життя, а тоді найняв убивцю. Однак кожен знав, що це неправда, — і ті, що пускали чи передавали поговір, і ті, що слухали.

Він так і не виїхав. Одного дня городяни побачили невелику вивіску, яку Гайтавер сам змайстрував, пофарбував та поставив перед оселею, і зрозуміли, що він твердо порішив залишитися. Як і раніше, тримав у себе кухарку — негритянку. Завжди була в нього. Та — оповідали Байронові — як тільки згинула дружина, всі тут же зміркували, що ця негритянка — жінка, що Гайтавер проводить весь день віч-на-віч