Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 50
Перейти на сторінку:
успіху.

— Ви переконані, що це були вони?

— Говорили вони про Брауна, Оскара Брауна?

— Здається, так.

— Як старий реагував?

— Невиразно. Та хіба мало тих Браунів є в Сполучених Штатах?

— У мене визрів такий план: треба їхати до Парижа. Йдучи від Делора, я попередив телеграмою Алена.

— Ви бачили інспектора Делора? І ми поїдемо до Парижа?

— Хіба я сказав до Парижа? Ні, ні, ви помилилися. Поїдемо до Піренеїв. Завтра вранці, Жакліно, завтра вранці. На моєму моторолері. Це вже всі знають.

— Розумію.

— Отже, завтра вранці ми вирушаємо до Піренеїв. Лар'єж, Русійон, Сердань. Вам знайомі ці місця? Мені теж. Але ж у пас нема необхідного спорядження для такої подорожі мотоцнклістської каски, окулярів, комбінезона, рукавиць. Сьогодні по обіді треба все це придбати.

— Так.

— Якщо згоджуєтеся, моїм першим подарунком для вас буде мотоциклістське спорядження. Бажано, щоб ви, оскільки це узгоджується питаннями смаку, купували інші необхідні речі в різних крамницях і щоразу наголошували, що їдете не на північ, а до сонячних Піренеїв. Буде добре, якщо крамарі знатимуть про вашу подорож.

— Здається, мені розвидняється в голові.

— Тут нічого немає дивного.

— Жане-Луї, ви ж забули спитати, чи взагалі я згодна їхати з вами.

— А що я роблю зараз?

— Гаразд, я згодна.

— Коли ви про все дізнаєтеся, то будете в усьому згодні зі мною. Запам'ятайте, ми виїздимо з Персака завтра, десятого серпня. Але якщо ми поїдемо на південь, то хіба це означає, що хтось нам може заборонити змінити маршрут або пересісти на інший транспорт? Мені чогось здається, дорогою вам захочеться сісти в поїзд І махнути, наприклад, до Парижа…

— А тоді що?

— А далі, слухайте, що буде далі. Коли б мене гризли сумніви, що ви не погодитеся поїхати зі мною, я почав би з цього…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Розповівши про свою ранкову зустріч з інспектором Делором, Жан-Луї говорив далі:

— Яз чистою душею полишив би цю справу Рето, бо вона зовсім не моя. Якби не ранкова розмова з Делором, я вважав би за краще спокійно відпочивати у вашому товаристві. Однак мене вразила нова деталь — туманний натяк на біографію братів Рето. Треба повернутися років на п'ятнадцять у минуле. Ви були тоді ще маленька дівчинка, а я дев'ятилітній хлопчак. Ми з матір'ю переховувалися в селі Бурбонне. Там я ходив і до школи. Мого батька, що втік з полону, розшукувало гестапо.

Наприкінці 1943 року група партизанів, якою командував батько, потрапила в засаду. Батькові вдалося уникнути кулі, однак його впіймали нацисти й вивезли до Бухенвальду. Ті, кому пощастило врятуватися, підозрювали, що їх хтось зрадив. Підозра падала на одного партизана, який поводився досить дивно. І нині щоразу, коли ми говоримо про братів Рето, якось мимоволі мої думки вертаються до цього сумнівного типа, що також мав брата-близнюка. Але хіба мало тих близнюків у Франції? Та ось інспектор Делор натякнув на минуле братів Рето, на часи окупації. Той невиразний натяк викликав у мене бажання дізнатися про це минуле детальніше. Чи немає у вас фотографії Рето?

— Ні, — відповіла Жакліна, подумавши. — Хіба що фотографія, зроблена на одному святі, але вони там загримовані. Хочете, я зараз розшукаю її.

— Ні, зараз у нас є важливіші справи. Крім того, мені потрібний справжній портрет.

— Такого у мене немає. Однак зачекайте хвилинку…

Вона на якусь мить замислилась.

— Кажете, портрет… Такий портрет є. І здається, він там висить досі.

— Де ж це? Він мені конче потрібен. Я покажу його татові. Ось чому на ваше настійливе прохання я погоджуся поїхати не до Піренеїв, а в Париж. При такій нагоді познайомлю вас з батьком і матір'ю. Я певен, вони будуть зачаровані…

Через навстіж відчинене вікно до кімнати тихенько вскочила руда кішка. Коли вона підійшла до Жакліни, дівчина взяла її на руки… Кішка, згорнувшись клубочком, стиха замуркотіла.

— Де ж той портрет, Жакліно? Завтра вдосвіта ми повинні з ним вирушити до Парижа. Де він? За будь-яку ціну я повинен його дістати.

— Ви хотіли сказати: ми повинні дістати. Віднині у нас доля спільна.

Нахилившись до Жакліни, Жан-Луї взяв її за руку.

— Жакліно!

— Був у них один портрет, — мовила дівчина, — висів на стіні у вітальні. Востаннє я ходила до них два тижні тому, тоді ще він висів. Думаю, що й досі він там, якщо хтось із них або поліція не зняли його.

— Сподіватимемося на краще. Як можна проникнути в будинок?

— Найкраще через чорний хід. У мурі, що відгороджує їхню садибу від лісу, є невеличкі ворота, але, напевне, замкнені. Я не думаю, що ви збираєтесь іти туди вдень.

— Сьогодні ввечері.

— У нас є драбина. Ми вийдемо з нашого будинку чорним ходом і підемо попід муром їхньої садиби. Там твердіша земля, тому ніяких слідів не лишиться. А лізти до них просто з нашого садка — гірше, бо попід муром з обох боків скопані грядки.

— Чудово!

Підбадьорена схвальним відгуком юнака, Жакліна провадила далі:

— Пропоную вже зараз оглянути те місце й перевірити, чи ворота Рето не замкнуті. Якщо, на щастя, ні, тоді все буде дуже просто. Що ж до будиночка, то до нього можна зайти через чорний хід, там є двері в підвалі, звідки ведуть угору сходи. Усе це, звісно, на замках. Віконниці теж зачинені.

— Я не хотів би чіпати замків. Чи нема там інших ходів, крім двох дверей і вікон? Скажімо, підвальних вікон або віконець на даху?

— На даху є віконця з боку бульвару. А з другого боку, здається, є двоє підвальних вікон.

— Щоб не чіпати замків, бо це мені не дуже до смаку, я вважав би за краще розбити шибку, коли справді не буде іншого шляху.

Жакліна підвелася. Жан-Луї відпустив її руку. Кішка зіскочила на землю.

— Жане-Луї! — раптом вигукнула дівчина. — У мене є все необхідне. Якось ще в липні той, кого я вважала за Поля, бо він кульгав, забув свої ключі вдома. А його брат, замкнувши будинок, кудись пішов. Поль не міг дістатися в квартиру. Але тоді він говорив: «У наших дверях, що ведуть до підвалу, дуже простий замок. До речі, ми все збираємося його замінити. Його набагато легше зламати, ніж замок у парадних дверях».

— Напрошується висновок: він розумівся на замках, — зауважив Марніші.

— «Навряд чи ці двері зачинені зсередини на засув, — ще сказав Поль, — бо ми ніколи їх не засуваємо», — додала Жакліна.

— Добре…

— Тоді я й порадила йому, перш ніж ламати замок, спробувати відімкнути його моїми ключами, якщо він такий простий.

1 ... 14 15 16 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У чому ж таємниця?», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У чому ж таємниця?"