Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

Я запропонувала йому ключі від брами, хвіртки, що веде із садка в ліс, від сарайчика…

— Врешті всі ваші ключі. Ну, й що далі?

— Уявіть собі, він згодився. Я розшукала ці ключі й віддала їх йому. Поль подякував і пішов. А коли за якийсь час повернувся, сказав, що жоден з них не підійшов. Та я не здавалася. Мені спало на гадку… Ох, пробачте.

Вона несподівано схопилася з місця, задерикувато зиркнула на хлопця й попрямувала до дверей.

— Говорячи про ключі, я згадала, що забула звільнити з ув'язнення пані Перрен. Почекайте хвильку.

До нетерплячого Жана-Луї долинув здалеку її голос: «Пані Перрен, пані Перрен! Можете вже виходити!» Відтак одізвалася Перрен:

— Та не турбуйтеся. Я здогадалася, що вже можу вийти.

Жакліна повернулася до кімнати. За нею увійшла чорнява, висока і, як завжди, зодягнена в чорне пані Перрен. Вона підійшла до Жана-Луї. Ласкава усмішка красила її трохи огрубіле обличчя.

— Коли я почула ваші голоси, — заговорила Перрен, — то подумала: тепер уже можу вийти. Жакліна попереджала мене: «Сидіть тихо, аж поки він не пізнає мене…» Рада, дуже рада за вас. Я ж знаю Жакліну змалечку, люблю її як свою доньку. Ви будете щасливі. Сьогодні вранці вона все розповіла мені. Поздоровляю!

Жакліна щасливо всміхалася, дивлячись, як Жан-Луї червоніє, тиснучи руку пані Перрен.

— О котрій годині обідатимете? Я готую й для вас, — запитала та в хлопця.

— О першій, — відповіла Жакліна. — Трохи погуляємо в лісі. Жане-Луї, сподіваюся, ви згодитеся пообідати з нами?

Коли пані Перрен вийшла, Жан-Луї знову нетерпляче став допитуватися:

— Ну, чим скінчилася історія з підвалом? Наскільки я розумію, Рето так і не зміг відімкнути тих дверей.

Жакліна якусь хвильку помовчала.

— Хіба я так сказала, Жане-Луї? Коли він віддав мені ті ключі, я згадала, що в нашому сарайчику на гвіздку висить ще з десяток старих ключів. Поль узяв їх і пішов знову спробувати щастя. Цього разу він повернувся дуже швидко. Віддавши ключі, сказав: «А тепер відімкнув».

— Звісно, не показав вам, яким саме ключем? — спитав Маршан.

— Мені ж незручно було питати…

— Один з тих ключів, напевне, відмикає і якісь ваші двері.

— Маєте слушність. Але в мене не було ніяких підстав для підозри.

— Тож будемо сподіватися, що він тоді не залишив собі того ключа, не замінив замка. А коли ще й не засунув дверей зсередини, ми маємо шанси проникнути в будинок без злому. Для майбутнього доктора права — це теж непогано. А якщо ні, доведеться вдатись до більш рішучих заходів. Стільки клопоту заради однієї фотографії!

— Якої, можливо, вже й нема.

— Не наврочте!

— Я піду з вами, Жане-Луї.

— Якщо ваша ласка, тоді ходімо. Бо до обіду нам залишилося півгодини для оглядин.

Вони попрямували в садок. Виходячи з будинку, Жакліна прихопила з собою ключа, що висів на цвяшку під сходами. Перетявши садок, вийшли через невеличку хвірточку на узлісся й попростували стежкою, що, коліном облігши садибу Гепра, найдалі заглиблену в лісок, бігла попід муром Казів і Рето. Тут перші дерева стояли за якихось двадцять кроків від огорожі. З гущавини виринала інша стежина й зливалася з тією, що простяглася попід стіною.

Вдихаючи пахощі зілля та моху, молода пара ступала попід муром. Нарешті Жан-Луї клацнув клямкою, налігши плечима на вузенькі ворота, але вони навіть не здригнулися. Ще раз штовхнув їх, натискуючи на клямку. Дарма. Замкнуто.

— Нічого не вдієш, Жакліно. Доведеться брати штурмом. Драбину поставимо тут, де земля рівна й тверда.

Вони пішли додому. Жан-Луї радив дівчині одягти ввечері рукавички.

— Нагадаєте мені, щоб я залишив свої рукавички й ліхтарик у сараї. Коли йтимемо туди, візьмемо з собою. Про решту поговоримо по обіді.

Він подав їй якусь річ, пояснюючи:

— Це — мастильниця. Потихеньку змастіть замок і завіси вашої садової хвіртки, бо вони риплять.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Випивши каву, вони обговорювали найближчі плани.

Як хороше бути діяльною людиною! Принаймні він більше не почував себе юристом і порядною людиною, для якої існують певні закони. Коли план нічної операції було обгрунтовано, Жакліна помітила в своєму товаришеві якийсь прихований неспокій, чого раніше з ним не траплялося. Може, вагається? Та це ж на нього не схоже.

Можна було подумати, що Жан-Луї побоювався втягувати Жакліну в цю операцію, яка набирала характеру нічного навмисного пограбування і, можливо, навіть зі зломом. Хоч би під яким кутом розглядати цю справу, йтиметься щонайменше про дрібну крадіжку. Хоча буде вкрадено звичайнісіньку фотографію, однак це кваліфікуватиметься, як посягання на чужу власність. Ясна річ, Жан-Луї керувався добрим наміром, проте хай би він спробував піти й розповісти про все інспекторові Делорові, той сам потягне Маршана до суду.

Може, він просто боїться? Але ні, Жан-Луї не боягуз, свідченням цього є лисина на потилиці, де волосся ніколи не виросте. Вона лишилася йому як пам'ятка про студентську демонстрацію в Латинському кварталі, про поліцейські кийки, після яких довелося накладати на голові шви в двох місцях. Напевне, то був шляхетний страх: Жан-Луї боявся скомпрометувати Жакліну.

Жакліна й Жан-Луї пішли до сарайчика, що тулився в глибині садка. До кухні, де Марі Перрен мила посуд, долітало дзижчання пилки, стукіт молотка, а іноді й веселий дівочий сміх. Через півгодини молода пара знову пройшла попід вікнами кухні.

Потім аж до вечора вони бігали по Персаку. Готувалися до подорожі в Піренеї. І кожен, хто дізнавався про це, заздро всміхався.

Скрізь вони подовгу гомоніли, розхвалювали свою майбутню подорож, щоразу уточнювали деталі свого маршруту. Жакліна перебивала Жана-Луї або Жан-Луї Жакліну, нагадували одне одному, що сьогодні треба раніше лягти спати, бо ж завтра їм уже виїздити. Всюди наголошували, що виїздять до Піренеїв, нехай, мовляв, усі знають.

Коли дзиґарі на дзвіниці відбили дев'ять ударів, цебто о восьмій, вони вже встигли оббігти більше десяти крамниць і накупили різних речей, що схожі були скоріше на предмети домашнього вжитку, аніж на туристське спорядження.

— Жане-Луї, я починаю звивати наше гніздечко, — жартувала дівчина.

Маршанові забаглося купити електробритву на батарейках, вона, мовляв, пригодиться йому в Піренеях.

Довелося двічі їздити, щоб завезти речі до Жакліни. Марі Перрен дивувалася:

— І навіщо вони вам?

— Хіба ви не знаєте? Завтра вирушаємо до Піренеїв.

— Ага, ось чому після обіду ви щось майстрували в сарайчику.

Тепер вони почали розбирати накуплене. Жакліна придбала повне спорядження для подорожі: комбінезон, каску, рукавички, черевички, спальний мішок, саквояж, термос, посуд, харчі… Пускаючи поголоску про свою поїздку, купили не тільки два комбінезони й дві каски, а й набрали цілу купу географічних карт