Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша:

— Агов, старий єретику, хто виграє бій?

— Король його вже програв. Аби хоч живий зостався!

Роні, завжди такий непохитний лицар, теж зневірився; у нього вже п'ять ран, від куль з пістолів, від шпаг і від списів, він вирішує, що з нього досить, сяк-так вибирається з шарварку й ховається під розложистим гіллям якоїсь груші. Маючи стільки ран, кому це охота слухати гамір бою, тож Роні, званий згодом Сюллі, зразу поринає у млість. І навіть грім гармат не може збудити його.

Як і в усіх своїх боях, король покладається на гармати і вміє як слід використати їх. Ворожі ядра перелітають через нього, його ядра влучають. Перший узяв ноги на плечі той чернець, що так дуже нахвалявся. А у війську Ліги панують забобони й неймовірна пиха: коли розсипалась та брехня, що додавала йому сили, розсипалось і воно само. І сталось це завдяки королівським гарматам. Граф Егмонт з іспанцями та ландскнехтами в нестямній люті кинувся просто на ті гармати, зневажаючи смерть. Штовхнув задом свого коня в одне з тих вогнедишних жерл, аби показати своє презирство, бо то, на його думку, була зброя єретиків і боягузів. Щоправда, гармата саме не стріляла. Зате королівська кіннота налетіла на нерозважних ворогів і порубала їх на шматки з самим Егмонтом разом. Герцог Брауншвейзький[10] поліг в атаці своїх німецьких рейтарів, і ті зразу ж завернули коней. Анрі! Не проґав у вихорі подій того, що німці, втікаючи, навалилися на свій власний фронт, і на правому фланзі він похитнувся.

Одна мить, невимірна, невагома; пропусти її — і квит. Король зупиняє коня і зводиться в стременах. Немовби ту мить усе ж можна виміряти, він сягає до кишені, по годинника — та його нема: загубив, пропало вісімдесят екю, й миті не виміряєш. Його плани були не такі; справді, цей честолюбний стратег ніколи не замишляв і не передбачав того, що зробить зараз. Погляд назад, де запала тиша, несподівана глибока тиша:

— Оберніться! І, як не хочете битись, дивіться, як я гину!

І вже він попереду всіх на два кінські тулуби, знавісніло вдирається в ліс ворожих списів, хапає їх руками, стримує ворогів, поки надлетять його кіннотники. І не тільки стримує їх руками, а й показує їм своє обличчя, з якого промовляють сила й велич. Звичайно щось, може, інше, але в цю мить — велич і сила. Спершу ганьба з ченцем, тоді їхній страх перед гарматами, а тепер — обличчя короля. Прогавили ви свою мить, іспанці, французи, німецькі рейтари! Королівські вояки вже налетіли, рубають, розганяють, проривають поріділі лави щойно такого грізного ворога. Якийсь кіннотник приносить королю знайденого годинника — от так диво! — ще й каже:

— Величносте! Ще й чверть години не минуло, як ми були розбиті.

— Щадіть французів! — гукав король до переслідувачів. Швейцарці з війська Ліги здались без жодного удару. Сам король на чолі всього п'ятнадцяти-двадцяти вершників погнався за гуртом з десятків восьми чи й більше втікачів. Поки спинився, власноручно зарубав сімох і захопив прапор. На тому місці, де він спинився, й закінчилась битва під Іврі — закінчилась його перемогою. Король сплигнув з коня і став навколішки. Капелюха він кинув додолу: тепер уже нікому не треба стежити за його великим білим плюмажем, а сам він радий був би зостатись на самоті, далеко від усіх. Проте зусібіч долинав безладний гамір на рівнині. Король, стоячи навколішки, дістав із-за пазухи аркуш паперу — подячний гімн, складений його давнім сподвижником дю Барта.

А ген далеко Майєнн із Лотарінзького дому, проводир могутньої Ліги, товстун Майєнн із двома своїми прибічниками відчайдушно намагався зібрати докупи хоча б рештки війська. І так само далеко, тільки в іншому боці, очуняв зранений лицар, що доти лежав зомлілий під грушею, — майбутній славнозвісний герцог де Сюллі.

Роні обмацав себе всього — кругом рани від шпаг, куль та списів, ніщо його не минуло, а до того ж він ще й упав разом зі своїм першим конем, коли тому розпороли черево. Другого коня він не міг уже й пригадати. На ньому самому скрізь, де не торкни, позапікалася кров. «Гарний, мабуть, вигляд у мене, — подумав барон, що луже дбав про своє гладеньке обличчя. Вже вечоріло. — Шпага поламана, шолом пом'ятий, кірасу треба скинути, бо погнуте залізо страшенно тисне зранене тіло».

— Гей! Аркебузире, куди так квапишся? Підійди сюди, п'ятдесят екю дам за оту шкапу, що ти ведеш на поводу! Тільки поможи в сідло видертись.

Тільки-но вхопивши гроші, солдат тікає. Лицар, хитаючись у сідлі від утрати крові, голоду, спраги та кволості, не знає, куди їхати, й блукає навмання по бойовищу. І ось він іще натикається на ворога — інших лицарів, на чиєму прапорі чорні хрести Лотарінзького дому. «Певне, хочуть узяти мене в полон — адже ми програли битву».

— Хто їде? — гукнув один з дворян Ліги.

— Пан де Роні, на службі в короля.

— Що? Як? Та ми ж вас знаємо. Дозвольте відрекомендуватись вам, пане де Роні. Будьте такі ласкаві, візьміть нас у полон. Ми сплатимо викуп.

— Що? Як? — зразу перепитав і він. Але слово «викуп» умить прояснило йому мозок. Шестеро заможних дворян, і кожен ладен заплатити свою ціну. Тоді Роні зрозумів, як стоять справи. Під своєю грушею він ненароком став переможцем.

Подячний гімн

А його король тим часом стояв навколішки на бойовищі. За товариство йому були самі трупи — купами й поодинці, і вже смеркало. Кіннотники, що були при ньому в останній сутичці, від'їхали, помітивши, що він читає щось з аркуша паперу, ворушачи губами. Споночіло, і він заховав аркуш, на якому, звісно ж, був написаний подячний гімн — для нього той гімн звучав занадто пишно і водночас занадто сумно. Його власна подяка богові була проста: він назвав бога розважним. Бог завжди на боці розуму, сказав Анрі, стоячи там навколішки після бою; але й згодом, гордо випростаний на троні, він казав те саме.

«У моїх ворогів убогі чванливі мізки, сповнені брехні та облуди, в цьому й річ. Вони амбітні й зарозумілі непомірно, і звідси гнів божий. Віра їхня напевне фальшива —