Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

вже тому, що вона їхня, і розум бога діє проти них. Бо він за королівство».

Такий був його символ віри — ясний для нього, як іще ніколи, в тиші й присмерку спустілого бойовища. І тому він уперше не відчув ніякого жалю до переможених. «З тисячу їх, напевне, вбито, не менш як півтисячі взято в полон, а в річці потонуло хтозна й скільки. Все ж таки довготерпіння господнє має межі. А як ми зараз пустимося в погоню, то й весь їхній обоз дістанеться нам, і хоч без нього їм легше буде тікати, цього разу ми повинні прибути до Парижа раніше за них. Дай нам це, о господи, бо довготерпіння твоє мас межі».

Ось як звучала його молитва після перемоги — а не так, як досі, коли він лив сльози за кожним з полеглих співвітчизників. Врешті-решт зло стає непрощенним — це Анрі зрозумів тепер дуже гостро, і зараз він ладен був повісити гладкого Майєнна. Та ось позаду заблищали вогники, що рухались по бойовищу. Король рушив туди: то його дворяни розшукували поміж трупами своїх.

— Це пан де Фук'єр, — упізнав він одного вбитого. — Не слід було йому гинути, він був ще потрібен мені.

Йому сказали, що в полеглого лишилася дружина і що вона при надії.

— Отримуватиме за нього пенсію, — постановив король.

І вони пішли зі смолоскипами далі від трупа до трупа.

Врешті натрапили на полковника Тіша. Король відсахнувся й затулив очі рукою. «Якби ж я не обнімав його! Ми зразу кинулись у бій, і тоді воно, певне, й сталося. Він хотів занадто чесно віддячити мені».

— Моєму хороброму швейцарцеві жертвую свій хрест Святого Духа, — сказав король і хотів зняти орден з грудей. Але хреста не було — загубився в бою, і жоден кіннотник його не приніс. Король понурив голову в почутті власного безсилля. «Отак вони йдуть від мене, а я не маю чого послати їм услід. Що їм тепер з моєї нетривалої перемоги, коли вони самі вже в оселі вічної звитяги?» І зразу йому згадався весь подячний гімн, що його він прочитав на смерканні; тоді гімн здався йому занадто пишним і занадто сумним. А тепер груди його стислися від тривоги.

Він хутко вихопив у одного з супутників смолоскип і заквапився до найближчих мерців. І врешті знайшов того, про кого йому нагадало передчуття. Заридати він не міг — надто болісно стисло йому груди. Тільки світив смолоскипом на свого давнього сподвижника, дивився, як він лежить, склавши руки, і силкувався прочитати в погаслих очах його останню волю. Ні, не прочитав. Звісно, ні. Адже по-перше, це тільки один з багатьох — з колишнього кінного загону. Лишається ще досить гугенотів. Але цей захотів піти. Чому? «Чи надійшов твій час, друже дю Барта? А мій коли ж?»

У відповідь па ці запитання, які зринали в його стиснутих грудях, він сказав дворянам, що вони мають проспівати подячний гімн господові, і зараз він прокаже їм його слова. І почав співати, наче псалом, просто й неголосно. Решта знали мелодію й тихо підхопили:

Хай нині, боже, син коханий твій,

Немов людина, з глини твір земний,

Злетить до нас в небесній колісниці.

Любов і правда хай його ведуть,

Звитягу — сонми янголів несуть,

Що, небо вкривши, грізно крильми б'ють

У сяйві зір і в блиску громовиці.

Нас божий син благословить на бій!

Таких боїв не зрів ти, краю мій!

Побідні мають над тобою стяги.

Тебе, королю, слава не мине.

Як твій тріумф усіх нас осяйне —

Жадає серце: відпусти мене

Летіть в оселю вічної звитяги!

Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос.

У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища.

— Величносте, чекаємо ваших наказів!

— Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю!

— Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова:

— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!

Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.

— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.

Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє:

— Величносте! Париж вартий меси.

Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав:

— Усі порядні католики служать вашій величності.

Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо:

— Ми ж билися за віру? І це була найкраща з