Читати книгу - "Гра в королеву"

— і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:

— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.

— Ти до мене, королево?

— Я до свого тіла…

— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.

— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…

— Про що? — не зрозумів Роман.

— Як про що? Про те, що я — вільна!

— А чи ж я тебе неволю?

— Ніби я сама… А ніби й не я…

— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.

— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…

— Я не часто в них граю, — сказав серйозно.

— Сьогодні був показовий виступ?

— Ти була неприступною, королево…

— Це був спосіб приступитися?

— Це був відчай…

— Дивний відчай…

— Він тобі не сподобався…

— А хто придумав таку гру?

— Пам’ятаєш Чечена?

— Чечена? — на мить задумалася. — Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? — запитала зацікавлено.

— Нема…

— Як нема? Помер, чи що?

— Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?

— Коли Поділ ділили….

— Як Поділ ділили? Він що — шматок ковбаси?

— Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…

— Хто вижив?

— Можна сказати й так…

— А ти?

— А я вижив… Ти не помітила?

— Те, що ти живий, навіть відчула, — всміхнулася Маруся. — Я про інше. Твій капітал також із Подолу?

— А звідки ти взяла, що він у мене є? — хитро прижмурив око Роман.

— А такий клуб, — повела очима по кімнаті, — сам приплигав?

— Я його вигадав, Марусю. Для тебе…

— Гаразд… Не хочеш про це — і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…

— Розумієш, королево, є таке — що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, — говорив серйозно, навіть сумно. — Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, — покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, — бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, — еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, — правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, — елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я — бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.

Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома — ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.

— Твоя черга, королево! — гукнув до неї бадьоро. — Бо я повертаюся!

— Залякуєш? Ти вже повернувся, монстре…

Легко підхопилася й попрямувала до ванни. Хотіла запитати про рушник, але подумала, що й сама здогадається, який узяти. Ванна кімната вразила її не менше за дерево посеред зали. Була неймовірна. Посередині — величезна бірюзова ванна. Попід стінами такого ж кольору шафочки з дзеркалами. А в стіні, навпроти дверей, — велике кругле вікно, в яке заглядає зимове дерево, підсвічене ліхтарем.

Маруся відірвала погляд від дивного вікна, стала під душ. Вода змивала рештки розслаблення. Відчула, що негайно потрібно додому, бо захоплива натура вже починає вростати у розкіш. Замок подобається так, що навіть готова у ньому поселитися.

— Відвези мене, — попросила Романа, тільки-но вийшла з ванни.

— Щось трапилося, королево? — помітив зміну настрою.

— Нічого… — відповіла невпевнено.

— Але тебе щось мучить…

— Сумління…

— Звучить пафосно і непереконливо…

— Спробуй описати мій стан, — примружила очі.

— Що ж… Давай проекспериментуємо. Ти розслабилася… Нарешті, за тривалий час, забула, наскільки вільна і неприступна, наскільки мама і… До речі, ти захистила докторську?

— Ні, тільки кандидатську, — здивувалася несподіваному запитанню.

— Отже, продовжую… І забула наскільки кандидат… Але вода так ефективно подіяла на тебе. Вона взагалі має таку властивість — отямлювати. І подумалось: а що це ти — вільна, неприступна, мама, кандидат — робиш тут, у чужому клубі, та ще й із бандитом! Тебе охопив жах, і негайно захотілося «в дєрєвню, к тьоткє, в глуш, в Саратов», аби подальше від цього злочинного місця…

— Романе… — перебила, але не знайшлася, що сказати.

— Марусю, я тебе прошу… Ніхто не сміє примушувати тебе ні до чого. Ти сама маєш вирішити — бувати тут чи ні. Я, звичайно, наполягатиму… — всміхнувся. — Ні, благатиму… — замовк, дивлячись їй в очі. — Власне, то не важливо…

2

Коли сніг вислизає з міста до наступної зими, на Марусю завжди нападає бажання