Читати книгу - "Гра в королеву"

планувати. Уже в березні знає, куди поїде у відпустку. І скільки б мама не говорила про те, що наперед загадувати не варто, що «людина планує, а нечистий пантрує», Маруся не має святого спокою, доки не вивідає всі курортні ціни і не звірить із ними свої фінансові можливості. За них відповідає сама — заробляє, підробляє, заощаджує. Це їй вдається. Навіть не відає, звідки у такої марнотратниці (так до певного часу називала її мама) з’явився талант заощаджувати. Мабуть, життя навчило колись балувану дівчинку відмовитися від необдуманого «хочу». Ні, в жодному разі, не обмежує себе і дітей в одязі, розвагах чи ласощах, просто навчилася не купувати зайвого.

Маруся нині, згадуючи себе колишню, поблажливо посміхається, даючи зрозуміти тій, яка вже ніколи не вийде з дитинства та юності зі своїм безтурботним характером, так і залишиться у пам’яті конячкою для свята, що розуміє ту себе і приймає такою, якою була. Чому саме так називає себе колишню? Просто згадується, коли в свята чи вихідні батьки зодягали її, доню-одиначку, в найкраще вбрання, начіплювали різні прикраси й вигулювали у центральному парку. Вона йшла з бантиками, високо піднявши голову, і вже в тому віці усвідомлювала, що найкраща. Живе в елітному будинку, навчається у найкращому ліцеї, носить красиві речі. Крім того, завжди вигравала всі конкурси краси — спершу шкільні, а потім і міські. Пригадує, що в парку роз’їжджала прегарна сіра конячка з дзвониками і вплетеними у гривку бантиками — возила діток. Але Маруся тоді не думала, наскільки вони були схожими.

Привчена до найкращого, у свій найтяжчий період нелегко відвикала від привілеїв. Коли Яринці не було й року, а Маруся вчилася в академії (здобувала другу вищу), завагітніла Олесем. Вагітність була не запланована і не передбачувана. Але те, що трапилося, виправити можна було, вважала, лише одним способом — через дев’ять місяців народити. Про це сказала Дмитрові. Той, спершу, сприйняв її слова за жарт. А коли збагнув, що це правда, замість того, аби зрадіти — впав у гнів. Почав доводити, що самі не зможуть «витягнути» ще й другу дитину, бо заробітки у нього нестабільні, а вона зовсім не працює, то не зможе мати навіть декретних. Надіятися ні на кого — її батьки не люблять зятя, вважаючи недостойною партією, а його мати недолюблює Марусю, бо не вірить, що Яринка — його донька..

Маруся тоді думала, що життя закінчилось. І навіть та велика любов до Дмитра, яка колись так несподівано охопила її, кудись потихеньку щезала. Ще здававсь їй красивим, дотепним та розумним, що дуже цінувала в чоловіках. Рідко зверталася до енциклопедії, бо все, що цікавило Марусю, знав її чоловік. Його здатність усе запам’ятовувати справді вражала. Знав чотири мови, був асом у математиці, носив у собі всю хронологічну таблицю нашої та світової історії. І Маруся почувалася перед ним школяркою.

Її свекруха вважала свого сина ґенієм. Звісно, для цього були підстави. Але тими знаннями, що мав Дмитро, треба було ще й уміло розпорядитися. Не розпорошувати на всі боки. Але її чоловік — натура непослідовна. Сьогодні він вигадує вічний двигун, а завтра пише українсько-угорський розмовник. Зрозуміло, що ні одне, ні інше не закінчено, а він уже проводить якісь досліди на кухні.

Звичайно, така розпорошеність чоловіка доходів не давала. Тим часом підростала донька, яка потребувала і харчування, і памперсів, і одягу. А позаяк Маруся одягалася завжди вишукано, вона прагнула відповідно одягати і Яринку, навіть таку манюню. Батьки грошей не давали, бо хотіли довести, що Дмитро не той, хто їй був потрібен. Свекруха не допомагала, бо не вважала Яринку за внучку, і мала на те підстави. Перед тим, як завагітніти Яринкою, Маруся з Дмитром тривалий час не жили разом. А тільки-но вони помирилися, жінка відразу ж завагітніла. Ось у свекрухи й виникла така підозра. Сама ж Маруся знала, чия це дитина, і доводити нікому нічого не збиралася.

У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше — найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною зарплатнею, аби можна було утримувати сім’ю.

Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.

Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.

Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.

Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) — і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:

— Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? — запитав, аби почати хоч якусь розмову.

— Татусику! — кинулася до нього донька.

— А звідки сльози в мого зайчика? — тремтіння в його голосі видавало хвилювання. — Хто це тут зібрався плакати?

— Ні, ну що ти? Я не буду, — намагалася опанувати себе.

— Мамуню, пробач…. — підійшла, не наважуючись обняти.

— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.

— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.

— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…

— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!

— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.

— Де внучка? — роззирався по кімнаті.

— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.

Маруся легенько відхилила шторку,