Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

ти піп, то ти дармоїд і шкуродер». — «Який я піп, — пояснюю йому, — коли я відмовився від висвячення? Я ж не маю права ні сповідати, ні служби божої правити, ні шлюбу давати, ні хрестити, хіба що з води. Я, — кажу, — абсольвент[36] теології». — «Ага, то офіціально, по документах ти не піп, але за переконанням, в душі то ти таки піп».

— А що кузен відповів на таку безличність?[37] — спитала обурена Олена, чим стягла незадоволення на себе з боку Зоньки.

— Хай мамця дасть спокій. Вуйцьо сам усе розкаже.

— А я йому відповідаю: «Я не з переконання, а тим паче не з покликання пішов на теологію».

Зоня, яка щойно скартала Олену, що та перебила розповідь вуйка, зайшлася високим, недобрим сміхом:

— Як? То й вуйко не з релігійних переконань пішли на теологію? А я думала, що тільки один стрийко Нестор… наш гусарин. Я завжди думала, що вуйко Зенко такий богоугодник… єдина простолінійна людина в нашій родині, а то дійсно — несподіванка!

— Бо ти, Зонцю, не даєш мені докінчити. Я ж почав розповідати, а ти перебиваєш, — вуйко Зенко був більше здивований, як ображений, такою нечемністю з боку племінниці.

— Правда? Правда — яка вона! — живо порушився на своєму кріслі доктор Гук, який мав свою думку про погану звичку Зоні Річинської. — Я кажу, що ті молоді ведуть себе неможливо. Я не знаю, де і як вони виховувалися, прошу пробачення, пані добродійко. Але даймо слово панові Зенонові.

Вуйко Зенко подякував за увагу кивком голови.

— Що я хочу сказати? Я не був аж такий побожний. Я не ховаюся з тим, що в мене не було ніколи спеціального покликання до теологічних наук. Але коли під час українсько-польської війни у дев'ятнадцятому році… А, я забув ще сказати. Він говорить мені: «Ти служив в українській галицькій армії». — «Служив. Добровольцем пішов. Ще вісімнадцять не було мені». — «Ага, то ти при допомозі американських і англо-французьких імперіалістів душив робітниче повстання в Дрогобичі?» Прошу подумати, що він мені сказав! Я когось душив! Я на очі не бачив живого англо-американця, а він мені каже, що я душив з ним робітниче повстання.

— Хвилинку, вуйцю, — мовив Безбородько, який досі не встрявав у розмову, бо вся його увага належала Нелі, — повстання проти ЗУНР таки було, й таки його задушено. Це так, зовсім об'єктивно. Між нами кажучи, панове міністри вели себе ганебно. Я знаю такого одного бувшого українського міністра, що за короткий час існування Західної Української Народної Республіки як її міністр торгівлі… купив собі три села на Львівщині. Факт, прошу вуйця. Нафта йшла наліво цілими ешелонами, а кожний посіпака при уряді ставив собі за точку гонору мати коханку… Розуміється, хутра, карета, брильянти — все це мусила оплачувати молода Українська Народна Республіка.

— Так, то все так, — і не думав заперечувати вуйцьо Зенко. Він лише одного не міг зрозуміти і шукав очима когось, хто міг би йому це пояснити. — Але при чому тут мій сусід Данило? При чому тут я і сотні таких, як я, рядових вояк? Данило відсидів два з половиною роки в окопах на італійському фронті.

— Так, — підтвердив доктор Гук, що хоч при цій нагоді може вкинути свої два слова, — у тій війні італійський фронт рівнявся пеклові. Але я перепрошую, пане Зеноне, прошу продовжувати.

— Тільки прийшов Данило додому, обдертий, виснажений, завошивлений. Ще не відіспався як слід…

— З жінкою, — хихикнув Безбородько, за що отримав від тещі погляд, повний докору й догани.

Зенко вдав тактовно, що нічого не чув. Продовжував:

— Аж тут чуємо: розпалася Австрія. Поляки, чехи, румуни, мадяри… всі хочуть своєї національної незалежності. Заметушилися, — пан доктор Гук знає, — українці. Що робити? Ситуація така, що поляки претендують не тільки на Західну, але й Східну Галичину. Біда! Кажуть хлопці: не даймося полякам, бо з-під австрійської попадемо в ще гіршу, польську неволю. Пішли ми з сусідом Данилом, як багато інших, на українсько-польську війну. Пішли добровольцями. Мені ще й вісімнадцять не було, — пригадав ще раз. — Я ішов з чистою душею і совістю боротись за волю й тому, — вуйко Зенко підніс голос, а очі стали в нього ще рожевішими, — не дозволю нікому інспірувати мені того, чого не було, чого я не думав. Я повернувся живим додому. Така була моя доля. А Данилові на вулиці Оссолінських у Львові якась польська шовіністка випарила окропом очі, і він скочив з третього поверху у шпиталі — і… нема Данила. Його нема, а син його народився вже по смерті батька. То він хоче, щоб я йому признав, що Данило Мрак з Вербівців ворог народу, буржуазний націоналіст, а я знаю, що воно не так! Як же ж я можу казати неправду? Я цього не можу, а він сердиться і обзиває мене.

— Та що вуйцьо собі з того робить? — знову стала гладити його руки Неля.

Безбородько мав враження, що той цілий вуйцьо Зенцьо й не замічає, чиї пальчики гладять його рябу шкіру.

— Коли після програної повернувся я додому, то всі надіялися на допомогу Антанти. Так, пан доктор, напевно, пригадують собі, Антанта весь час нас дурила, що Східна Галичина тимчасово окупована поляками. Ще 23 лютого 1921 року говорилося у Лізі націй, що Польща тільки тимчасовий військовий окупант, а суверенітет зарезервовано за Антантою. Було так, пане доктор?

Доктор Гук притакнув головою.

— А ми, дурники, вірили і надіялися то на Антанту, то на Лігу націй. Я хотів бути, — як ти сказала, Зоню? — так, я хотів бути простолінійним і тому вважав нижче своєї національної гідності йти на роботу до окупанта. Я ж виступав проти тієї держави із зброєю в руках. Як же ж я тепер піду проситися до неї на роботу? Це ж не принципово. Не гонорово. Не патріотично. Та хіба я був один такий наївний? Сотні, тисячі галицьких українців понадіялися на Антанту і бойкотували Польську державу, а потім залишились на цідилі.

— От уже й завівся, — незадоволено шепнула Катерина матері, — хай мама попросить доктора Гука, щоб перебив йому чимсь.

— Зараз, зараз, — відсторонила Олена руку Катерини, не зовсім розуміючи, чого хоче від неї дочка. Була думками у своєї молодості у гостях. Слова Зенка пригадали Олені довгі й безнадійні дискусії з приводу програної в домі її прибраних батьків і… Ореста Білинського на весіллі Рузі в Зеленій.

— Якби я пішов тоді на університет, то був би сьогодні доктором чи адвокатом, але не було українського