Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

університету, а такі, як я, бойкотували польський університет. Я пішов на таємний український університет — принципово. А що це дало мені? Хто признавав дипломи таємного університету? Але я не жалкую. Коли б історія повторилася, я, можливо, поступив би так само.

— А хіба вуйцьо не знає, що історія ще нікого в нічому не навчила? — втрутилася Неля.

— А потім — що ж, так життя укладалося — знято бойкот з польського університету. Відвідували тепер його навіть революційно настроєні хлопці. Звичайно, не мого віку. Молодші. Хоч я міг би був ще записатись… Що я ще хочу сказати?.. Ми бойкотували польський університет і залишились без дипломів, а хитріші й краще матеріально забезпечені виїжджали за кордон. І патріотичний гонор був врятований (не студіювали на польському університеті!), і диплом мали в кишені, але я волів залишитись принциповим до кінця. Не міг інакше. Я вже тоді знав, що це наївність, дурна принципіальність, донкіхотство, але я не міг інакше. А роки йшли. Що мені було робити? Я його так і запитав: «Що я мав робити?»

— А що він відповів вуйцеві?

— «Якщо ти був такий принциповий, то треба було включитись, — каже, — у революційний підпільний рух на Західній Україні і боротися за возз'єднання з Радянською Україною».

— А вуйцьо, — питав Безбородько, — що вуйцьо йому на таке?

— А я йому відповів, що в 1919 році ще жодної Радянської України як держави не було. Таки-так. В ті часи влада могла мінятись по кілька разів на день…

Під доктором Гуком заскрипіло крісло.

— Я не привик з такими людьми. Тамтой теж не хотів мене розуміти. Іменно не хотів. Мав злу волю. Це страшне, коли людина не має доброї волі. «Ти, — каже, — маєш землю, яка є власністю народу». Це ж нонсенс! Поле, — пан доктор Гук знає, — ще нашого прадіда. Правда, дід і тато докупили трохи, але в кого? У народу? У дідича і одного директора школи, що виїздив з села. Я йому пояснюю це, а він мені далі своє: «Ти експлуатуєш бідняків». Як же ж я експлуатую? Я даю їсти і два злоті в день, а у пана має він один злотий без їди. «Так, але ти береш його тільки тоді, коли він тобі потрібний». Що за напасть? Я маю брати взимку сапальника, чи як? «Ти, — каже, — топчеш його людську гідність тим, що наймаєш його». Я топчу? Я не топчу, а топчуся цілий день біля нього, щоб йому зварити і віднести в поле. «А сам ти не працюєш». Не працюю, бо я не в силі сам обробити п'ять моргів поля і тому змушений найняти. «Найняти? Виходить, що ти все ж таки експлуататор». Я прошу пробачення, але я з такими людьми говорити не можу. Я хворію від них.

— Точно, як я! Мої слова, — зрадів доктор Гук.

— А він мене питає: «Як ти такий демократ, такий народолюбець, що платиш робітникові у два рази більше, як пан у дворі, то чого ти ішов на теологію? Чого ти захотів бути попом-шкуродером?» Я йому відповідаю: «Тому я пішов на теологію, бо я вважав у той час, що краще теологія, аніж служба в окупанта». — «Ага, то ти, значить, торгуєш своїми переконаннями». Як же ж можна мені щось подібне закидати? Це мене найбільше ображає, найбільше болить: я торгую своїми переконаннями!.. Це жах! Таж я тому й пішов на теологію, щоб бути вірним до кінця своїм переконанням. Але як же ж я йому докажу? То фанатик. То непритомний чоловік. Страшно подумати: Я торгую своїми переконаннями! Я, що, власне, через оті переконання випав з норм життя… я торгаш!

Безбородько заспокійливо всміхнувся до вуйка Зенка:

— Не такі вони плиткі дурники, прошу вуйця, як нам здається. Він прекрасно знає, що вуйцьо не торгаш, але бачив, що вуйцьо так бурно реагував на його слова, то він… отак… захотів зробити собі забаву з вуйця… Власне, навмисне тому, що вуйцьо так боляче все сприймають до серця.

Вуйко Зенко розгубився до решти.

— Навмисне? Навмисне грати людині на нервах? Свідомо, як каже доктор, виводити людину з себе? Робити собі забаву з того, що хтось нервується? Я — пас на таке або скінчений дурень. Нелюсю, принеси мені скляночку води, але попрошу холодної.

Безбородько присів на тапчані біля вуйка Зенка з таким розрахунком, що коли надійде Неля з водою, то він потісниться і буде мати її у своїй безпосередній близькості. (Мав іноді враження, що в Нелі з рота чути мигдалем, хоч цей запах у нього як лікаря і асоціювався з такою отрутою, як ціанистий калій).

— Я так сказав, але не думаю, щоб він навмисне хотів псувати вуйцеві нерви. Вуйцьо мають рацію: то, певно, якийсь засліплений фанатик, хоч тепер назагал вони ведуть поміж собою боротьбу з такими. Тепер, знають вуйцьо, у них тенденція вливатися в народ. Народний фронт, о! Приємно це нам чи неприємно, вигідно чи невигідно, але об'єктивно мусимо признати, що серед них, на жаль, багато освічених, з широчезним світоглядом людей. Прошу вуйця, вони чудово, запевняю вуйця, розбираються, що таке верхівка ЗУНР, а що народ, який прагнув своєї національної свободи, і що таке верхівка галицької армії, і хто такий ваш Данило. Це наша помилка, прошу панства, — звернувся Безбородько до всіх присутніх, — що ми й досі дивимося на большевиків, як на дикунів з прерій. І навіть між сучасними большевиками і тими, що ми їх бачили в себе у двадцятому році на Тернопільщині, — теж небо й земля. Прошу панства, таж там вищі учбові заклади, різні експериментальні інститути, академії, люди з світовими іменами в науці, мистецтві, медицині… От медицина, прошу панства, такі прізвища, як Павлов, Філатов, Бурденко, — о, навіть українське прізвище! — це світочі всесвітньої науки, а нам здається, що…

— Ох, не можу, гину, — пролунав басовий голос тітки Клавди, — гину на місці: Філько агітує за большевиків.

Ніхто не помітив, коли увійшла вона до їдальні.

— А, що за гості! Просимо, просимо, тітуню! — Безбородько скалив зуби до гості (заки стара ще не зробила завіщання!), а в душі кляв її, на чому світ стоїть. Мусив зірватися з місця біля Нелі й іти вітати стару ропуху. — Як же ж це тіточка так добре надумали… завітати до нас? Пішечком?

— Що? Пішечком? Парадний ти, Фільку! Бачили б ви мене, коли б мала я сюди своїми ногами бити. Зловила я злодія Фелікса і казала завезти себе насамперед до Гелі. І яке я передчуття мала,