Читати книгу - "Гостi на мітлi"

свою чергу запитала Таня. Тоді подумала і сказала: — Здається, нічого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрілися на цьому місці. І в цей же час. А потім…

— От-от! — підхопив Степан. — А що було потім — не забула?

— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гості Ядвіга Олізарівна.

— Запросила? — насмішкувато перебив Степан. — І тільки? Я ж своїми очима все бачив…

— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. І дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.

— Ну… — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гірше. Піч і… все таке інше.

— Ну то й що? — заперечила Таня і стенула плечем так, що кіска обкрутилася навколо шиї. — В кімнаті було вогко, і Ядвіга Олізарівна вирішила протопити піч.

Степан зупинився.

— І все? — запитав він. — І більше нічого?

— Нічого, — відказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!

Степана ніби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, він ще й боягузом став!

— Я не чув, — пробурмотів він. — Мені Аристарх сказав… Слухай, а тобі не здалося, що він може розмовляти людським голосом?

— А чого тут дивуватися? — відказала Таня, і Степан вловив в її голосі глузливі нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.

— Звичайно… — погодився геть спантеличений Степан. — Він попросив принести йому молока і ще чогось смачного… Знаєш, жаль мені його. Хіба ж так можна — все життя сидіти на якійсь смердючій бурді!

Зненацька йому здалося, ніби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.

— Що ти там побачив? — запитала Таня. І знову її голос став настороженим і холодним.

— Я… там хтось ховається, — пошепки озвався він.

— Теж мені сміливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня і посміхнулася. Проте і посмішка її не була схожою на посмішку колишньої Тані. І погляд в неї був не такий…

Атож, на вигляд вона була такою, як і раніше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. І від цього йому захотілося тікати куди завгодно, лише б подалі від цієї дивної дівчинки, так схожої на Таню.

— Знаєш… — розгублено почав він. — Я… мені негайно треба додому.

— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.

На доріжці, ховаючи посмішку в вусах, сидів Аристарх. Щоправда, він теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Поміж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кінчик носа був заліплений брудною ганчіркою.

— От ми з тобою і зустрілися, — сказав Аристарх і вдарив обрубком хвоста по доріжці. — Знову зустрілися. Але чомусь я не чую радісних вигуків.

Степан мимоволі вчепився в руку Тані. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лід.

— От горе, знову дитина злякалася! — зі сміхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсім не скидалася на Таню. Це була зовсім інша істота, її кіска розплелася сама по собі, волосся розсипалося по плечах і почало сивіти просто на очах, численні зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помітними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими і різкішими. Спина у колишньої Тані трохи згорбилася, звідкілясь у її руках взялася замашна герлига…

Перед Степаном стояла баба-яга.

— Так чим же тобі не сподобалася ота… як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючі очі.

— Бурда, — замість Степана охоче відповів Аристарх і знову задоволене пирхнув.

— Тебе не спитали, — відрізала баба-яга.

— Ще б пак! — промуркотів Аристарх. — Хто є ти і хто я. А, між іншим, не завадило б колись і поцікавитися моєю думкою. І я б тоді сказав, що вперше в своєму житті повечеряв по-людському. А це набагато смачніше, ніж по-нашому…

— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвіга Олізарівна. — Краще займись своєю справою.

— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.

Він підійшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину і підштовхнув у напрямку самітного будинку.

— Прошу, — сказав Аристарх. — Мені теж потрібно за дещо розрахуватися з тобою.

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканців Горобців цей осокір був звичайнісіньким собі осокором.

Для всіх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокір слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повітряною кулею.

З нижньої, найтовстішої гілки звисав міцний мотузяний трап. Біля верхів'я був закріплений штурвал, що невтаємниченому поглядові здавався всього лише колесом від старого воза. І одному лише Василеві було відомо, якою ціною воно дісталося туди.

Сьогодні осокір був капітанським містком, а сам Василь — відважним капітаном. Зранку стояла чудова погода. Вітру майже не було. Сріблясте листя сонно ворушилося над головою — точнісінько як крила далеких і величних океанських чайок. Чи навіть альбатросів. Назустріч неспішно пливли кучеряві хмари.

Капітан Потихонченко вже цілу годину стояв на містку своєї бригантини і тримав у руках бінокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та іншими солодощами, зненацька провалювалася в западину між двома океанськими хвилями або стрімко злітала на піняву вершину дев'ятого валу. І схоже, що он там, ліворуч по курсу, починає вимальовуватися берег ніким ще не відкритої землі.

Капітан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бінокля. Атож, так воно і є: ліворуч по курсу виднілися високі пальми з гронами бананів. Поміж двома найбільшими хижами радісно метушилися чорні від засмаги туземці з кільцями в носі. Вони вивішували величезне полотнище з написом: «Сердечний привіт прославленому мореплавцеві Василеві Потихонченку!» Маленькі туземочки збирали для врочистої зустрічі оберемки запашних тропічних квітів.

— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом віддав команду капітан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!

Але перед тим, як самому зійти в шлюпку, кожен капітан повинен уважно оглянути горизонт. Він повинен переконатися в тому, що кораблеві і його екіпажу ніщо не загрожує.

Василь повів бінокля ліворуч, праворуч — і раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до річки і, здається, щось їй доводив.

Капітан Потихонченко опустив бінокля на могутні капітанські груди і докірливо похитав головою. Теж мені жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а він…

По тому Василь знову підніс бінокля до очей і побачив, як з-за кущів вигулькнув здоровенний чорний кіт з білою наліпкою на носі. Кіт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бік, підстрибнув, мовби його щось вжалило, і на мить випав з поля зору.

Василь повів біноклем слідом за товаришем. І завмер, зачудовано піднявши брови.

Тані біля Степана вже не було. Замість неї стояла бабуся — збирачка лікарських рослин. Та сама,