Читати книгу - "Людолови Том 1"

ноги. — Мине «слобода» — і станемо ми такими ж хлопами, як ті пересельці, якщо ми так сидітимемо та чухатимемо потилиці.

— Ну, це тобі не Польща й не Волинь, — обурилися козаки. — Хай-но тільки зачепить, ми йому покажемо, що таке Дике Поле та сиверські козаки!

— Червоного півня пустимо!

— Порубаємо, як кропиву, разом із підпанками.

— А литвинів забули? Дві сотні з гаком самого війська. — А нас щось із сотня. Хіба ж ми не подолаємо по два литвини?

— Подолаємо й по п'ятеро. Не таких рубали з Наливайком.

Але діда Омелька важко було заспокоїти. Все здавалося йому безнадійним, і, пригадуючи молодість, він запевняв, що колись усе на світі було краще.

Після таких розмов із козаками він не міг заснути і довго зітхав та перевертався з боку на бік у своїй занедбаній бобилячій хаті. І думка про втечу напосідливо свердлила йому мозок.

На високому, стрімкому березі, там, де «Полузора-ріка у Ворскло впадиває», заклав Бжеський міцний замок з вежами, мурами і бійницями. Росли стіни, важкі склепіння й арки брам. Козаки мовчали. Бжеський їх не чіпав, і вони не займали його. Замок будували там, де козаки не орали і не пасли худоби, тому й сваритися нe було чого. Тільки дід Омелько ойкав, кректав, і, нарешті зник, ніби крізь землю провалився, щоб не навертатися на панські очі.

Але Бжеський рідко показувався поспільству. Жив він у пробоща Маєвського. Після того, як ксьондз здобув йому робочу силу і гроші під невеличкий процент, він цілком поклався на комерційні й господарські здібності пана пробоща. А пан пробощ потирав собі пухкі ручки, передбачаючи великий зиск. Парафія його була злиденна, католиків обмаль, і підтримували його самі старости з двох крулевщизн, на відстані десяти миль від Сивери. Шановний пробощ надзвичайно втомлювався, намагаючись разом потрапити туди й сюди, і тільки з появою Бжеського йому блимнула надія оселитися під крильце нового магната. А головне, кожен шляхтич платив на користь церкви десятину, що звалася динарієм святого Петра, і зростання прибутків пана Бжеського обіцяло пану пробощу з римською курією чималу користь.

Радів і Янек Свенціцький, що справа лагодиться, і потроху. опановував роль управителя. Щоб не дратувати козаків, він не розпитував їх ні про що і нікого не записував до реманенту, але потроху довідувався про кожного зокрема — і хто він, і скільки має землі під полем і пасовищем, і скільки в нього коней та худоби, чи має пасіку або рибальські сіті, чи чумакує взимку. За місяць Янек якось прийшов до пана пробоща і, озброївшись гусячим пером та папером, з пам'яті склав повний реманент нових володінь пана Бжеського.

— Янеку, ти — золото, — захоплювався пан Бжеський. — Спритний, як чорт, і рахубний, як краківський лихвар. Певно, твоя мама наставила роги померлому Адаму Свенціцькому з якимось Шмульком чи то Янкелем.

Янек удавано ображався.

— Коли б я не був вдячний пану за виховання, я б довів пану шаблею, що моя мати була і є цнотлива пані. Але, як благородний, хоча й бідний шляхтич, я не можу звести руку на свого добродійника.

— Ото гарячка, — реготав Бжеський. — Слушно кажеш, Янеку! Честь над усе й перш за все. А тепер вип'ємо келих меду, а потім перекажи Ровіцькому, хай він видасть тобі саржі на камзол.

Свенціцький вдячно цілував руку пана Рогмунда, а до себе посміхався. Хай глузує! Буде час, коли Янек буде багатіший за Бжеського. Бжеський надто любить сипати грішми й гнутися на магната, а Янек збиратиме кожен гріш і рано чи пізно виб'ється в люди.

Янек відгодувався на степовому молоці та баранині, засмаг, трохи поширшав у плечах. У голосі його забриніли владні нотки, і від колишньої заляканої сором'язливості не лишилося й сліду. Зранку був він на коні в лісі, де жовто вусі мовчазні литвини рубали віковічні дуби; на будівлі або за Ворсклою, де цеглярі випалювали цеглу.

А степ жив своїм складним життям. Трава була по плечі людині. Побілішав, заколивався від вітру ковиль, наче поповзли землею сірі пасма туману.

Почалася косовиця. Вийшли козаки в пойму над Ворсклою. Тут трава була така гарна, соковита й густа, що можна було в ній загубитися, як в очеретах. Квітнули величезні степові рум'янки, червоно-бузковий шпадник, золотаві краплини зурки, запашна липка. Джмелі й бджоли гули над степом від ранку до присмерків. Кожен косив, де хотів і скільки хотів. Але козаки не жадували. Коні та вівці козацькі паслися в степу і взимку, коли сніг не був дуже глибокий. Вони розгрібали копитами сніг і здобували з-під нього підмерзлу пашу. І сіно було потрібне тільки на два-три холодніші місяці перед весною.

Вийшов на косовицю й Корж із Горпиною. Горпина гребла сіно і варила куліш, а Корж або косив, або возив запашне свіже сіно додому.

День був задушливий і жаркий, як завжди перед грозою. Корж поспішав звезти якнайбільше сіна. Рівно ступали його кремезні, круторогі воли, рівно і впевнено ступав поруч них їх господар у самих штанах та червоноверхій козацькій шапці. Методично витяг він із кишені гаман, набив люльку, викресав вогню і затягнувся міцними корінцями.

— Добрий тютюн росте в тебе на городі, Даниле, похвалив він самого себе, затягуючись. — З таким тютюном і робити не важко.

Назустріч Коржеві скакав Свенціцький. Зранку кидався він з кінця в кінець, намагаючись звезти до дощу все сіно з луків. Помітивши здалека Коржа, він прибрав гордовито-недбалого вигляду, як, на його думку, личить шляхтичеві й управителеві вельможного пана, і, узявшись у боки, чекав, що Корж перший скине шапку і вклониться. Але Корж хитро примружив на нього чорні очі й байдуже випустив цілу хмару міцного тютюнового диму.

Янек розлютувався.

— Геть шапку, нахабо! — крикнув він, відчуваючи, як хвиля крові опалила йому лице.

І ударом нагая збив йому шапку.

Від несподіванки Корж остовпів. Ця Сопля, як прозвали Свенціцького козаки, насмілилася збити шапку з реєстрового козака, співучасника багатьох славних походів. Темним хмелем стукнула в голову лють. Він потьмарився, став з мідного чавунним. Не пам'ятаючи себе, схопив він підпанка за пояс і стянув з сідла.

— Ах ти, Сопля собача; поросячий хвіст! Знатимеш, як чіплятися до вільного лицаря.

Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і хвицнув Коржа підбором під груди.

— А, так ти ще брикатися! — трусонув його Корж і, перекинувши поперек колін, боляче ляснув нижче від очкура.

— Пусти, пся крев! — верещав Свенціцький, задихаючись. — Пусти!.. Ось я тобі!.. Я скажу панові! Стерво свиняче!.. Хаме!..

Але Корж методично відважував йому замашні стусани. Свенціцький