Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.

Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.

Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.

Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.

Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах — подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці й білих трусиках, тому що було незвично тепло як на гори. Парке повітря і тріскучий жар вогню збоку викликав у тілі приємну лінь.

Мовлять, людина може довго дивитися на воду, вогонь та працюючу іншу людину. Не знаю, як щодо останнього, але перші два правдиві на всі сто. І це був справжній кайф: сидіти, чути Дзвінчину голову на своєму плечі, тепло її тіла й долоню у своїй долоні, дивитись то на полум’я, то на встелену димом (чи туманом?) поверхню озера, слухати потужну фуґу грому і чекати. Чекати дощу, зливи, чекати, коли від вогню залишаться жарини і можна буде спекти бульби на вечерю... на нашу ВИСОКОГІРНУ вечерю. Чекати...

Дзвінка витягла сопілку і почала награвати різні цікаві кавалки: то з “Кому вниз”, то з “Дорз”. А потім ми просто сиділи і переповідали одне одному різні байки й макабричні “гисторії”.

— Ото пам’ятаєш, — починаю я, — як тільки ми розклалися, почали варити кашу? Пішов я собі до потічка, сиджу, какаю, руками по воді пляцкаю... Аж раптом чую — хтось іде до мене по воді і також бризкає. Я підіймаю очі, дивлюся — а то сама Цератова Пані прийшла.

— Цератова Пані? — недовірливо перепитала Дзвінка, про всяк випадок кинувши погляд за спину, чи немає там кого.

Я ствердно кивнув.

— Так-так, Цератова Пані, вона сама представилася. Дивлюсь я уважніше, а вона вся, бідачка, гола. І така бліда, аж синя. Загорнута у велику церату і підперезана дротом із білою ізоляцією. А нігті в неї обкусані й фіолєтові, і пучки пальців зморщені-зморщені... Я питаюся: “Прошу пані, Вам, може, трохи зимно? Ви така синя...”. А вона каже, шо та, зимно і мокро. А я тоді кажу: “То, може, Ви до нас прийдете на чай погрітися? Ми он там з подругою зупинились.” І знаєш, що вона відповіла?

Дзвінка облизала губи й напружилась, очікуючи найгіршого повороту долі.

— Вона сказала, шо ПРИЙДЕ ОБОВ’ЯЗКОВО! Бо вже так давно не пила чогось тепленького...

Ще секунду Дзвінка насторожено прислухалася до моїх слів, а потім почала стукати кулаком мене по плечу:

— Шо ти брешеш?! Ти не міг такого зробити! Нікого ти не запрошував! Брехун!

Я мовчав, зі серйозною міною вивчаючи її обличчя.

— Чи міг?.. — засумнівавшись, спитала себе Дзвінка вголос.

Однак я залишався незворушним і продовжив:

— Але не те найдивніше... Коли вона розвернулась і пішла собі назад, я глянув на її спину. Там, поміж целофаном у неї були такі спеціальні волокна. Але вона зникла... зараз десь знову прийде, і ми спитаємо, навіщо вони їй.

Дзвінка відсунулася від мене і втупилася в узір капи. Факт волокон вибив її з колії.

— Волокна... гм-м... во-лок-на... Шось тут не то, — муркотіла вона.

А потім повалила мене коло себе, й ми заходилися цілуватись.

Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку — наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових? поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.

Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла — вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.

Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.

І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.

Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.

12.

Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.

Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати — нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою — такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як