Читати книгу - "Щоденники дракона"

Кінець кінцем, надивившись на нічні вогні та надихавшись, як сказав Ламеніль, повітрям мандрів, вони вклалися спати, побажавши одне одному побачити уві сні свої майбутні пригоди.

І тут, ніби бажаючи допомогти їм роздивитися усі подробиці їхніх сновидінь, над океаном зійшли обидва місяці — срібний Оранб, покровитель усіх мандрівників, та коричнево-червоний Тайперр. Охоронець домівок. І під змішаним світлом їхній океан палав сполохами то червоного, то білого вогню, переливаючись то сріблом, то золотом, обіцяючи усім щасливої дороги та досягнення мети. Й, під дією цієї місячної магії, нашим друзям привиділися приємні, хоча й дивні сни.

Маарі бачила себе у якомусь дивному світі, де гори були з білосніжного мармуру та кришталю. У долинах росли велетенські білі квіти, а ручаї були надзвичайно прозорими. Жила вона у квітці, з закритими пелюстками і відчувала, що поряд живе її коханий, хоча самого його й не бачила. Сон наповнював її душу світлом, сміхом, радістю.

Ламеніль, який навіть уві сні мріяв про знання, бачив себе у величезній книгозбірні, де — він знав це точно — зберігалися відповіді на будь-які найдивовижніші запитання. І він все гортав та гортав сторінки, відкриваючи для себе все нові й нові таємниці світу. І нескінченність пізнання була’ для нього єдино бажаною насолодою та винагородою.

Сон Равеша був не менш чудним. Йому наснилось, що він отримав величезні, невтомні крила та силу, здатну перемогти усяке зло. І ось він лине над світом, роздивляючись і добре знайомі місця, і ті, де він ще ніколи не бував, але де обов’язково побуває. І радість від того, що своїм життям він несе щастя іншим, супроводжувала його у цім леті.

Розділ шостий

Ранок зустрів наших друзів крилами великих морських чайок, що кружляли всюди — над портом, вулицями між будинків, у яскравому вранішньому небі, розмальованому на сході у ніжні жовтувато-зелені тони, а на заході ще вкритому синюватою тінню минулої ночі.

Швиденько проковтнувши легенький сніданок, який через надмірну легкість не був відзначений схвальними відгуками Равеша, друзі пішли до порту. Зараз, поки не почався робочий день, тут було ще тихо та порожньо. І тут вони побачили таке, чого ще досі не бачили протягом усіх попередніх мандрівок. Тихою водою гавані посувалося невелике судно, яке замість весел та вітрил штовхали два колеса, прикріплені до нього з обох бортів, а серед палуби стирчала широка труба і викидала вгору сірувату хмаринку диму. Друзі, затамувавши подих, спостерігали це диво. Раніше їм доводилося чути про існування пароплавів, але тільки зараз вони на власні очі змогли побачити цю жалюгідну пам'ятку забутої народами Нілмар технологічної цивілізації. Півмільйона років і тисяча поколінь — строк достатній для забуття.

Тим часом, буксир, зачепивши великий океанський корабель, пішов до виходу з протоки. Це було казкове видовище. Неспішний, малий мов мураха човник, спокійно пихкаючи трубою, наче старий гном своєю люлькою, і розмірено плескаючи об воду колесами, легко тягнув за собою величезний вітрильник, на борту якого могло, мабуть, розміститися не менше півсотні моряків та рибалок. При цьому ніхто на кораблі навіть не збирався братися за весла чи піднімати вітрила. Потроху пароплавчик зі своїм тягарем сховався за прибережними скелями. Всі троє глибоко зітхнули.

— Оце вже не думала таке побачити! — мовила Маарі.

— Так, це тобі не качка на озері! — підтримав гном, задумливо дивлячись на воду, яка ще досі розхвильовано плюскалась у берег здійнятими цією незвичайною парою кораблів хвилями.

Усі вони знали зі школи, що десь є великі міста, а в містах заводи та майстерні, де обробляють метали, тканини, випускають одяг, посуд, зброю й усе, потрібне для життя на Лоні. Та одне діло знати, інше — побачити! Принишклі друзі тихенько ішли набережною, доки не дісталися аж до гирла річки, де на великій площі розкинувся базар. Тут, на столах під тесаними покрівлями, продавалося все, що могли дати ріка, земля та море. За купами зелені, яка була привезена сюди вночі, розкладали свій вранішній улов рибалки, а поряд з великими океанськими рибами, мисливці розвішували не малих розмірів туші підстреленої в лісах дичини. Дрібну рибу і раків відпускали корзинами, крупніший товар тут таки розбирали і продавали на вагу. Поштовхавшись якусь годину базаром, друзі втомилися і, купивши великий пакет варених креветок, рясно посипаних зеленню, пішли назад, уздовж пірсів та портових складів. Вони йшли все далі, аж поки не вийшли за місто, де скінчалася набережна і ноги почали чіплятися за каміння, що подекуди стирчало з піску.

Тут вони примостилися як зручніше і знову задивились на морську далечінь, по черзі запускаючи руки в пакет із креветками, аж поки той не спорожнів, і Рав не відзначив цю прикрість гірким зітханням.

В цю мить позаду захрускотів пісок, і до берега підійшов засмаглий до чорноти гном. Він привітався, присів на сусідній камінь і узявся за звичне для народу гномів заняття — почав розпалювати люльку.

— Бачу ви тільки-но з'явилися у наших краях? — запитав по хвилі.

— Тільки вчора! — відповів за всіх Ламеніль. — Ох і краса ж тут у вас Словами не розказати!

— Правду кажеш! Краса! Та ж і місце добре. Нечисть наших країв цурається! А ще, кажуть, що порту нашому мало не півмільйона років. І створили його наче б то дракони. Магією. У всякому разі так говорить старовинна пісня-легенда. Якщо маєте час, спробую її пригадати.

— Ой! Звісно маємо! — одразу відгукнулася Маарі. Її підтримав і Равеш, за звичкою скупо буркнувши у бороду щось загалом схвальне.

— Ну, то слухайте! Я розповім вам цю легенду так, як її переказують у нас з покоління у покоління. Адже тут життя особливе, не таке як деінде. Ми часто ходимо в море але не звикли змінювати постійне місце проживання. Навіть моряки та рибалки переказують історію свого роду від батька до сина. Я сам знаю до двадцяти поколінь моїх предків. Може, й про давніших міг би дізнатися, але це вже треба по архівах шукати… Але краще слухайте!

Гном старанно розкурив люльку і почав декламувати, налаштувавшись на ритм, що незвичайним чином поєднувався з плюскотом океанських хвиль. Слова пісні звучали приблизно так:

«Вдалині, за виднокругом, в нескінченність океану, відпливали дні та ночі, корабель за кораблем. Роки мчали над Нілмар, і віки й часи змінялись. В світі бруду назбиралось, стало тісно в світі жить. Почались на Нілмар чвари, вбивства, війни та грабунки і в кривавих тих змаганнях світ весь лад свій розгубив! Всіх прощаючи, терпіли надто довго все це боги,