Читати книгу - "Етюд із метеликом"

«А дівка — дурепа!» — зітхнула розчаровано Інеса. Вона думала, що молода пасія Гарика з тих юних піраній, які прилаштовуються до підтоптаних татусиків і висмоктують із них усі грошенята. Виявляється, ні. А шкода. Хай би попотягала старого гріховодника по судах і відірвала ще один ласий шматок від його імперії. Інеса так на це сподівалася! І Бондові-молодшому говорила. Це ж була одна з умов: звабити, закрутити голову, викликати ревнощі в Гарика, довести його до сказу чи до інфаркту (це вже як вийде), а справу — до розлучення, і тоді вже самому — тю-тю, шукай, Вікусю, вітра в полі. А ті обоє хай страждають, хай тужать: Гарик — за своєю пасією, а Віка — за Андрієм. Що ж сталося насправді? Невже детектив дійсно закохався, та так, що й розум утратив? Ні. Цього не може бути. Коли б це він устиг? Та й дівка… Щоб отак нерозважливо кинутися за першим-ліпшим?..

Ну що ж… Хай без ювелірної точності, але роботу Бонд-молодший виконав. Отже, треба розрахуватися. Інеса дістала із сейфа гроші. Завела свою улюблену «хонду». Подумала: заодно дізнається й про деталі цієї історії. Вивіски з назвою детективного агентства на будинку не було, замість неї посеред двох десятків таблиць — свіжий квадрат стіни. На третьому поверсі, де був кабінет Андрія, — також жодного сліду. Вона позаглядала в сусідні контори. «Так, — протарабанила одна із секретарок, — Андрій Олександрович позавчора попрощався з усіма сусідами й сказав, що закриває своє агентство та виїжджає. Куди — не сказав». Та вона й не допитувалася.

Інеса зателефонувала до Андрія. «Номер більше не існує», — почулося з мобільного. Вона роздратовано кинула телефон на сидіння «хонди».

— До дідька! До дідька все! Ідіоти! Я б ніколи такої дурниці не втяла! Нізащо!

Чогось раптом захотілося плакати. Чи тому, що вона й справді ніколи й нізащо б так не зробила, як Віка. Чи тому, що Бонд-старший колись не вчинив так, як ось тепер його син.

На мольберт упала тінь. Хтось зупинився позаду й роздивляється етюд. Чи саму Дору? Вона не любить ні того, ні іншого. Терпіти не може, щоб пасли очима її або ще не закінчену нею роботу. Відчула запах припаленого полудневим сонцем волосся, змішаний із потом терпкий аромат парфумів. «Чоловічі…» — відзначила подумки. Опустила ліву руку з пензликом, праву засунула в кишеню легкого сарі й стиснула в кулак. Виструнчилась і завмерла. Дала зрозуміти: нема чого тут стояти й дихати їй у потилицю — он яка довга стежка понад річкою, чому б цьому допитливому витріщаці не прогулятися нею?

Але тінь навіть не ворухнулася, наче прилипла до мольберта, стала частинкою літнього пейзажу на ньому. І тривожне перебирання мурашиних лапок, що ніби заплуталися в нервових волокнах Дориного хребта, тільки посилилося. Ну чого він тут стовбичить? Чого йому треба?!

— Не затуляйте мені сонце!

Різко повернулася — і мало не впала. Солом’яний капелюшок, наче наполохана пташка сиворакша, змахнув двома крильцями блакитної стрічки й приземлився на траві. Чоловік поспіхом підхопив його й навіщось притиснув до грудей.

— Привіт, Доро!

— В-в-в… Т-т-ти?!..

— Супер…

— Що?

— Композиція, колористика… Гарний пейзаж.

Перевів погляд з етюду на Дору. Так і стояли: очі в очі, мало не торкаючись носами. Чула, як прискорено гупає серце — тільки-от чиє: його чи її?

— Як умію, так і малюю! — випалила нарешті й повернулася до мольберта.

— Не прибідняйся — ще й як умієш! У тебе справді талант.

Він нарешті схаменувся й спробував надіти солом’яного брилика їй на голову. Але Дора відхилилася, і чоловік так і залишився стояти з простягнутими до неї руками.

— Я це відразу зрозумів, тільки-но побачив твої роботи. Пам’ятаєш ту нашу першу зустріч?

Чи пам’ятає вона? Він іще запитує!..

Вона аж падала від утоми. Ноги — як дерев’яні, у голові — джмелиний рій. За підступним законом Мерфі, чомусь саме цього не по-травневому спекотного дня потенційні покупці нерухомості згадали про їхнє агентство. А згадавши, усі враз кинулися до нього. За три попередні дні хоч би тобі маякнув хто, а тут — наче змовилися. Одним треба влаштувати оглядини житла в центрі, другим — у спальному мікрорайоні, третім — у старій історичній частині міста, четверті взагалі десь у дідька на рогах, аж за річкою, у передмісті, намірилися пришвартувати свій сімейний човен. Відстані між виставленими на продаж оселями чималі, тільки встигай у тролейбуси та маршрутки застрибувати. А мама вже чи не вдесяте телефонує:

— Доро, ти не забула?

— Не забула, мамо! Хіба ж я тебе коли підводила? Не хвилюйся!

— Як же мені не хвилюватися? Квітів досі немає. Я на Бабусю-Ягусю схожа — не одягнута, не причепурена. Хто ж у такому вигляді вірші читає?

Мамин голос такий нещасний, що Дора дає відбій двом останнім клієнтам («Перепрошую, дуже-дуже перепрошую, але так складаються обставини…»), переносить зустрічі на наступний день і щодуху мчить додому. По дорозі забігає на квітковий базар­чик і до кондитерської крамнички. За півтори години до них мають прийти. А їй до того візиту ще треба поміняти памперси, помити маму, зробити їй легкий макіяж, одягти святкову блузку, провітрити кімнату, сприснути там освіжувачем повітря («Обов’язково лавандовим!», — каже мама), поставити на столику біля ліжка вазу із щойно купленим букетом ромашок, покласти поряд томик поезії, з якого мама ніби між іншим процитує кілька віршів… Можливості в них скромні, але все має бути обставлено романтично. Мама мусить справити враження. Навіть за таких обставин. Так, навіть за таких… Адже вона — Дора Вербицька!

Узагалі-то за паспортом мама — Федора. Але про це давно забуто. А отой клаптик картону, що називається паспортом… Кому до нього яке діло? Хто в нього заглядає? Лежить він собі серед інших папірців і хіба що зрідка, дуже-дуже зрідка — не частіше, як один раз на рік, — зблискує стародавнім іменем перед пильними очима якоїсь прискіпливої офіційної особи із соціальної служби.

Отож, до закінчення сільської восьмирічки мама була Федорою. Точніше — Федькою. Але коли вступила до культурно-освітнього училища, залишатися нею вже ніяк не могла. В училищі вперше за час його існування набрали акторську групу — для омолодження трупи обласного театру, до якого через низьку платню молоді випускники столичного театрального інституту не вельми поспішали. Тож Федорі, яка з першого класу марила сценою, неймовірно пощастило. Принаймні вона так вважала.

— Федора… Ну й найменнячко! Та воно пасує актрисі, як корові сідло. Я б повісилася, якби мене так назвали!

Скептичне «фе»