Читати книгу - "Етюд із метеликом"

однокурсниці змусило Федору на мить відчути себе забембаною селючкою. Евеліна ніби підкреслювала: куди тобі до мене, крутої та стильної, до того ж любої небоги місцевої театральної знаменитості! Але Федору не так просто з пантелику збити. Трохи помізкувавши, вона вирішила, що ще покаже цій вертихвістці, яку влаштувала в училище знаменита тітонька, хто чого вартий, а кардинальних змін її ім’я й не потребує — досить відкинути від нього перший склад. Так вона стала Дорою.

— Коротко, звучно, стильно й головне — сценічно, — констатувала Евеліна. — Отже, ім’я в тебе вже є. Фейс і фігурка — те, що треба, дехто навіть заздрить. Залишилося здобути диплом і потрапити на справжню сцену, що в наш час без зв’язків ду-у-уже непросто. Ти ж розумієш, що з усієї цієї групи відберуть хіба двох-трьох, решті світять (і це в кращому разі) драматичні гуртки в районних будинках культури.

До театру Дора таки потрапила. Кілька років на сцені не принесли їй ні слави, ні радості — масовки, епізодичні ролі, що ставали маленькими зблисками, але не більш. Головний режисер уперто натякав, що вони цілком могли б перерости в суцільне сяйво, але Дора з такою ж упертістю відмовлялася ставати його дев’ятою коханкою. Тож щойно отримала диплом про закінчення заочного відділу інституту культури й шанс змінити місце роботи, ухопилася за нього, як потопельник за рятівний круг. У філармонії якраз надумали завести свого «майстра поетичного читання», щоб задовольнити попит на громадянську лірику, що раптом виник серед містян. Дора на тонкощах поезії не розумілася, але декламувати любила. Тож нарешті вона відчула себе першою — ніяких масовок, ніяких самозакоханих прим, що затуляють від невдах світло софітів і привласнюють овації та квіти. Тепер усі дивилися тільки на неї та слухали тільки її!

Перша… Це слово згодом приліпиться до неї назавжди, але з іншого, зовсім не сценічного, боку. Після бурхливого роману з молодим солістом, який приїхав до міста по закінченні консерваторії й мав намір підкорити щонайменше Європу, у неї з’явилася його маленька копія. Співак навіть не дочекався народження доньки — накивав п’ятами в тридев’яте царство, точніше, у Королівство Великої Британії. Щоправда, став не вокалістом Лондонської опери, а докером, тобто портовим вантажником десь у Дуврі. Принаймні, Дора не так уже й фантазувала, коли казала своїй дівчинці, що її тато — капітан далекого плавання. Певною мірою він був причетний до моря.

Доню вона також назвала Дорою. Звісно ж, і не збиралася записувати свою малу Федорою. У свідоцтві новонародженої вималювалося значно екзотичніше, хоч і не менш давнє — Доротея. І щаслива декламаторка поезії за будь-якої нагоди та з будь-якого приводу любила наголошувати, що ім’я Дора походить від грецького Доротея й означає «дарунок Бога». Так в одній маленькій квартирі з’явилося два дарунки Всевишнього… Русява дівчинка, геть не схожа на красуню, яка її народила, і до того ж без жодних нахилів маминого артистизму або таткового вокалу, тиха й не по-дитячому серйозна, не завдавала жодних клопотів: вона слухняно виконувала поради Дори Першої, годинами могла щось малювати на білих аркушах, не зронивши при цьому ані слова, так само терпляче сиділа на філармонійних репетиціях та концертах і почувалася на сьомому небі від щастя, коли мамі плескали в долоні й підносили квіти. Мама була її королевою, її чарівною феєю.

Артистична слава вирвалася з рук Дори Вербицької, як норовливий мустанг, якого вона вже майже приборкала. Вершниця впала на продірявлену сцену холодного містечкового будинку культури, так і не дочитавши вірш. Це були її останні гастролі. Далі — постінсультний параліч, непорушність. Кілька днів після повернення з лікарні вона декламувала вірші — геть усі, які підготувала за роки роботи у філармонії. Наче хотіла переконатися, що не втратила пам’ять, мову й артистизм. Вона їх таки справді не втратила.

* * *

Цей хід конем Дора Перша вже випробувала. Минулого року він виявився вдалим — покладлива конячка привела її до фіналу старанно обмізкованої й блискуче виконаної шахової комбінації. Почалося все з того, що поштарка вмовила її купити місцеву газету. Купа примірників цього не вельми популярного напівжовтого видання зазвичай уміщується в поштарській торбі поряд зі списком пенсіонерів та грошима для них. Начальниця поштового відділення — чи то приятелька, чи родичка редактора. Той нарікає на малий тираж і на погану «продажність» газети. Тож листоноші, піддані його чи то приятельки, чи родички, просто приречені тягати за собою цей не передбачений службовим обов’язком вантаж. І раз на місяць милосердні пенсіонери змушені виручати свою поштарку.

У газеті мама прочитала розповідь про жінку, яка взяла участь у конкурсі танцюристів на інвалідних візках. Зателефонувала до авторки публікації, поділилася враженнями, а заодно спробувала нагадати про себе й натякнути на свою важку та несправедливу долю. Була страшенно засмучена: подумайте лише — молода репортерка ніколи навіть не чула про артистку Дору Вербицьку! Але добре, що хоча б погодилася прийти й поговорити — матеріали про стражденних зазвичай добре сприймаються читачами та підвищують рейтинг видання.

Знайомство вилилося в нарис аж на сторінку. На нього надійшло чимало відгуків, які газета опублікувала наступного тижня. Читачів зворушило те, як прикута до ліжка жінка мужньо протистоїть підступній хворобі та зцілює себе (ну хто б подумав?!) поезією й травами. Жодної пігулки, жодного антибіотика! А ще — її величезна любов до життя, за яке вона так відчайдушно чіпляється всупереч прогнозам медиків. Зазвичай люди з таким діагнозом, стверджували місцеві ескулапи, витримують не більше п’яти-шести років. А життєлюбка Дора Вербицька вже прожила дев’ять і здаватися не збирається.

Донька, походивши з обома газетами по владних кабінетах та благодійних фондах, випросила-таки путівку для мами до вельми престижного профільного санаторію. Дива не сталося — після перебування в ньому Дора Перша не стала на ноги, але кілька місяців почувалася значно краще. Тож цього року задумала спробувати ще раз і вже від зими марила поїздкою до тієї приморської оздоровниці. Дора Друга пообіцяла, що зробить для цього все можливе й навіть неможливе. Розпочне знову з газети (уже іншої), а тоді — за минулорічним сценарієм… Досвід у них є, а світ не без добрих людей — була б тільки публікація.

* * *

За півтори години їхня маленька кімната наповнилася ароматом лаванди, а причепурена мама взяла до рук томик віршів зі зворушливим автографом місцевого самодіяльного поета, який колись навідався до них, щоб подарувати свій шедевр артистці, тоді ще не зовсім забутій. Дора Друга й сама встигла сьорбнути кілька ложок бульйону, коли в двері подзвонили. Вона хутко відчинила й зніяковіло відступила — кореспондентом газети виявився чоловік.

— Віктор! — відрекомендувався він.

Чоловіків їхня квартира вже й не пам’ятала. Навіть медики, які час від часу навідувалися, були тільки жіночої статі. Так хотіла мама. Якось напівжартома зізналася: «Я ж артистка. Чоловіки повинні мною захоплюватися, руки мені цілувати, а не співчутливо зітхати…». Багаторічна, або, як сказала мама, довгограйна адміністраторка філармонії, яка зрідка, на найбільші християнські свята, вихором уривалася до Вербицьких із букетом і торбинкою цукерок від колективу, сказала, що це дурна забаганка «зірканутої й примхливої престарілої пані». Дора Друга потім довго сердилася на гостю: через оте «престаріла» мама цілий вечір скімлила й не хотіла їсти. Але як пояснити здоровій і прямій, як дошка, жінці, яка мала чотирьох дітей від чотирьох чоловіків, те, про що знала тільки вона сама: мама, її королева, невиправна ідеалістка, трохи екзальтована, як і більшість артистичного