Читати книгу - "Пам’ять крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та, простеживши за Надіїним поглядом, теж весело засміявся.
– А-а, мої ґалоші. Незграбні, звичайно, зате захищають взуття від вологи і бруду. У наших чорноземних краях усі сільські вчителі в них ходять. Прийшли в школу, скинули брудні ґалоші в коридорі – і йдуть у класи в чистих туфлях.
– То ви той учитель, що приїхав у Стежиничі школу відкривати? – зацікавлено запитала Надія, яка вже опанувала себе. – Доброго здоров’я! Пробачте за мій дурний сміх.
– Та що ви, – щиро відгукнувся чоловік. – Я б і сам, певно, розсміявся, якби побачив вас у поліських постолах. Для мене вони така ж дивина, як для вас ґалоші на черевиках.
Він зняв капелюха і злегка вклонився.
– Давайте знайомитись. Мене звати Василь Мутько, я буду директором семирічної школи в Стежиничах. Зайшов ось познайомитись зі своїм, сподіваюсь, майбутнім учнем, Іларіоном Ткачуком. А ви, мабуть, його сестра?
– Ну, так, – зашарілась дівчина. – Надя мене звати, Надія. А як мені вас величати: пан учитель чи пан професор?
– Та що ви! – знову засміявся Василь Мутько. – То за старої влади у вас так учителів називали. А за нинішньої, радянської, просто вчитель. А учні нас мають називати на ім’я й по батькові. Так заведено в радянських навчальних закладах.
– Ой, – схаменулась врешті Надія, – та ви ж заходьте, будьте добрі. Зовсім я від такої наглої стрічі збóвдуріла.
– Не переймайтеся, – доброзичливо мовив чоловік, заходячи на подвір’я. – То я у всьому винен – налякав вас своєю несподіваною появою.
– А як вас учні будуть називати? – запитала Надія, дивлячись на молодого директора школи з відвертим захватом.
– Василем Івановичем, – усміхнувся той, не відводячи від дівчини погляду. – Та для вас, Надю, я просто Василь. Тим паче, що ви вже, здається, вийшли зі шкільного віку…
На ґанок вийшов Віктор Ткачук, з напіввідчинених дверей з-за його спини зацікавлено виглядав Ларко.
Василь Мутько, вгледівши його, знову злегка вклонився і відрекомендувався.
– Прошу, заходьте до нашої хати, пане вчителю, – запросив Віктор, роздивляючись гостя з неприхованою цікавістю. – Вже чули про ваш приїзд у Стежиничі, цікавились. Бо ж Ларко, мій старший син, гімназію так і не закінчив.
– То я ж якраз з цієї нагоди і прийшов до вас, – приязно мовив директор, знімаючи в сінях свої калоші. – Ваш син значиться в мене в списку. Іларіон Ткачук, шістнадцяти років.
– Ото він і є, – вказав на Ларка, який стояв поруч, Віктор.
– Доброго здоров’я, пане вчителю, – вклонився Ларко.
– Ні-ні, – люб’язно поправив його директор, – не пане. Мене звати Василь Іванович. Тож так, будь ласка, і називай.
З обійстя Ткачуків Василь Мутько пішов, коли вже починало вечоріти. Віктор зголосився підвезти його кіньми до Стежинич, але той ввічливо відмовився. Це, поряд із люб’язністю і тактовністю, які впродовж усієї їхньої бесіди виявляв директор школи, теж сподобалось Вікторові. Хоча три версти відстань і невелика, та не кожен нетутешній, певно, наважиться отак іти проти ночі.
Сподобався новий учитель і Ларкові. Своєю щирістю і відвертістю він дуже різнився від викладачів польської гімназії, більшість з яких трималися з гімназистами підкреслено офіційно. Особливо це стосувалось гімназистів-українців. А тут раптом таке ставлення до майбутнього учня навіть не вчителя, а директора школи! Тож Ларко був у захваті від нього, і якби було можна, то, певно, пішов би до школи вже й завтра.
Та найбільше враження Василь Мутько справив на Надю. Весь вечір вона не знаходила собі місця, постійно згадуючи цього високого темноокого красеня. Уночі дівчина довго не могла заснути, а, прокинувшись під ранок, з гіркотою визнала, що таки закохалась у нього. З гіркотою, бо хто вона, проста хутірська дівчина, для такого вченого та ще й гарного чоловіка.
І Надя вирішила, що краще їй уже ніколи більше його не бачити.
Проте не минуло й місяця, як Василь Мутько знову навідався в обійстя Ткачуків. Такі свої раптові відвідини він пояснив тим, що роздає учням списки предметів, аби ті могли придбати підручники і підготуватись до початку занять у школі. Та, вручивши Ларкові список і коротко з ним перемовившись, директор школи напросився на бесіду із самим господарем. У Віктора це одразу ж породило якісь недобрі передчуття, і, сівши з гостем на призьбі, він напружено чекав, що той йому скаже.
– Хоча б не мав би це казати, але все ж скажу, – після важкої мовчанки врешті розпочав Василь Мутько. – Я довідався, що прийняте рішення знеземлювати й висилати за Урал не тільки куркулів, а й окремих середняків, які мають п’ять і більше десятин землі. Особливо, якщо вони є у списках неблагонадійних.
Він знову помовчав, співчутливо дивлячись на Віктора, який сидів ні живий ні мертвий.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.