Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Я знаю, що у вас усього п’ять десятин, разом з обійстям. Але… Ви є у списках, які я бачив у Бурбули. Ви і ваш сусід Красніцький. За що вас туди записали, я не знаю. Думаю, що це чийсь наклеп.

Мутько відверто подивився Вікторові у вічі і, побачивши в його очах сльози відчаю, поклав йому руку на коліно.

– Не буду пояснювати, але в мене є змога зробити так, щоб вас з цього списку викреслили. Тим паче, що я не вірю в те, ніби ви ворог радянської влади…

Віктор схопив Мутькову правицю, яка лежала в нього на коліні, і міцно стиснув її обома руками.

– Дякую вам, дуже дякую. Я того довіку не забуду.

– Заспокойтеся, Вікторе Трохимовичу, – м’яко мовив Мутько. – Все буде добре. Я обіцяю. Тільки в колгосп вам таки треба буде вступити.

– Чим же ми заслужили такої ласки? – трохи отямившись, тихо запитав Віктор.

– Ви всі дуже припали мені до душі… Особливо Надя.

Мутько глянув на трохи ошелешеного такою відповіддю Віктора Ткачука, і м’яко, проте наполегливо, продовжив:

– Я полюбив вашу Надю. Усім серцем. Хочу просити її стати моєю дружиною. А у вас – батьківського благословення…

Віктор, який слухав це признання директора школи, опустивши очі долу, підвів голову і широко всміхнувся.

– Я радий. Справді радий те чути. Якщо Надійка не буде проти, то я зі щирим серцем благословлю вас на спільне життя. І моя Галя тоже, бо вона здогадується, що Надя вас… тебе ще від першої зустрічі полюбила…

Коли директор школи вже зібрався йти, Віктор взяв його за рукав і, зазирнувши в очі, попросив:

– А сусіда мого, Левона Красніцького, не можна якось тоже з того списку викреслити? Людина він порядна, та й сини наші колєгують.

– Я спробую, – помовчавши, мовив Василь Мутько. – Його я не знаю, але вам вірю.

Він ніби з якимось жалем подивився на свого майбутнього тестя.

– Добрий ви чоловік, Вікторе Трохимовичу. Аби тільки за вашу доброту добром і віддячували.

Восени, ще до великого посту, Василь Мутько одружився з Ткачуковою Надійкою. Весілля справили на хуторі Війтова Воля. Гості потім ще довго згадували і саме весілля, і музик, які на ньому грали. А особливо кларнетистів – батька і сина Красніцьких, які того разу перевершили самих себе.

Уже півроку Віктор Ткачук з дружиною працював у стежиничівському колгоспі «Червона зірка». Разом з ним вступив до колгоспу і Левон Красніцький. Віктор не сказав Левонові про ту свою розмову з Василем Мутьком, бо не знав, чи допоможе майбутній зять його сусідові. Тож залишалось хіба здогадуватись, що врятувало їх од Сибіру: Мутько чи те, що вони одними з перших в окрузі стали колгоспниками.

Головою колгоспу «Червона зірка» влада призначила стежиничівського середняка Пилипа Марчука, який, як тепер виявилось, ще до приходу совєтів був у місцевому осередку комуністів. Так воно було, чи не так, ніхто не відав, але Пилипа селяни знали як доброго господаря і спокійну, розважливу людину. Ставши головою колгоспу, він не змінився, і односельці за те його поважали. На відміну від голови сільради Бурбули, який, намагаючись догодити начальству, писав доноси на заможних селян і сприяв їхньому виселенню.

На перших загальних зборах колгоспників Пилип Марчук сказав, що землю, худобу і реманент ті, хто зголосився йти в колгосп, можуть здавати не відразу, а поступово, частинами. Це селян, які ще й гадки не мали, як то буде потім розподілятись спільно вироблена ними продукція, трохи заспокоїло. До колгоспу віддавали спочатку половину землі, коня чи корову, якусь частину реманенту, а решту залишали для себе. Віктор здогадувався, що такий поступовий перехід від одноосібного господарювання до колективного був пов’язаний насамперед з відсутністю міцного підмурівку для створення колгоспів на нових землях. У селі не було ні корівників і свинарників, ні конюшень, щоб утримувати значну кількість худоби, не кажучи вже про техніку. Та він не дурив себе думкою, що йому залишать хоча б частину господарства. З усього було видно, що рано чи пізно селян таки заженуть у ті колгоспи, як худобу в стійло. І на те не було ради. Залишалось утішатись тим, що вони хоча б не потрапили під виселення в далекі чужі краї.

Десь за тиждень після весілля до Віктора зайшов стривожений Левон Красніцький.

– Порадь, що мені робити, Вікторе, – мовив він, розгублено розводячи руками. – У сільраді сказали, що мого старшого, Адама, мають брати до війська. А йому ж на Різдво тільки дев’ятнадцять буде. Та й по-руські він ніц не знає, а в тій совєцькій армії все по-руські…

– Чим же я можу допомогти? – так само розгублено відгукнувся Віктор. – Може, до Володимира треба їхати, до їхнього воєнного начальства?

– Я подумав, – помовчавши, несміливо сказав Левон-старший, – що, може, Василя, твого зятя, попросити. Він же директор школи, всіх там мав би знати.