Читати книгу - "Оповiдання, Марко Вовчок"

був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю — усе вiн теє знав.

— Се йому так бог дав! — було менi кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге — толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся — не спить Василько мiй.

— Сину! Чому ти не спиш?

— Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

— Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, — кажу йому, — спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, — то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.

— Андрiйку! — каже тодi Василь, — а що ти невеселий?

— Бивсь, от що!

— Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!

А Андрiйко йому своє:

— I так сидiть нудно!

Та знов югне з хати — i слiд загув!..

Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!

Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — i очей не зведе, i думки нi на що не зверне — уся душа його в роботi.

IV

Дiти мої, дiти мої!

Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв — що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку — бодай такого нiхто не оглядав! — сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…

Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!

Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

V

Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, — коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.

— Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!

Я вiри не йму їм.

— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!

— Нi, мамо, — промовить Василь, — так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..

I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.

VI

Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…

I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей,