Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

захотів?

- Шо мене зовсім не здивувало б, капітане Катл,- одповів хлопець.

- І вони б ішли! - гукнув капітан Катл, креслячи своїм гачком у повітрі щось змієвидне.- Боже, як би ті дзигарі ішли!

На хвилинку чи дві він глибоко замислився, мовби уявляючи хід цього ідеального часоміра, і сидів, утопивши погляд в обличчі хлопця, наче воно було циферблатом.

- Та він же колодязь знань! - промовив нарешті капітан, обмахнувши своїм гачком весь інструментальний крам.- Подивися-но тільки, чого тут нема! Земля, повітря, вода - все тут! Скажіть лиш, куди вам треба. У небо на повітряній кулі? Прошу дуже. Під воду у водолазному дзвоні? Будь ласка. Хочете зважити на терезах Полярну зірку? Він і це вам зробить.

З цих слів легко було збагнути, що набір інструментів викликав у капітана Катла глибоку повагу і що його філософський розум не відрізняв, чи майже не відрізняв, винахідництва від торгівлі.

- Ах! - зітхнув він.- Добре, коли розумієшся на всьому цьому. Добре, проте, коли й не розумієшся. Важко сказати, що краще. Так приємно сидіти тут, знаючи, що тебе можуть зважити, виміряти, намагнітити, наелектризувати, поляризувати,- взагалі чортзна-що утнути з тобою, а ти і не втямиш, як це робилося.

Тільки чудова мадера разом з нагодою поширити та поглибити Уолтерів розум змогли настільки розв'язати язик капітанові, що він здобувся на цю довжелезну промову. Здавалося, він і сам дивувався, відкривши у цей несподіваний спосіб причини мовчазного захоплення, з яким він протягом десяти років обідав щонеділі в цій вітальні. Посмутнівши та споважнівши, він змовк і занурився в роздуми.

- Слухайте! - вигукнув з порога вітальні об'єкт його захоплення.- Перед вашим келишком грогу, Неде, ми ще мусимо спорожнити цю пляшку.

- Заждіть,- мовив Нед, наповняючи свій келих. - Дайте ще хлопцеві.

- Більше не хочу, дядечку.

- Ні, ні,- запротестував дядько Сол,- ще трішки. Вип’ємо за фірму, Неде,- Уолтерову фірму. Зрештою, ця фірма одного дня може стати його. Хто знає? Побрався ж сер Дік Уїттінгтон 8 з дочкою свого хазяїна!

- Повертайся назад, Уїттінгтоне, лорде-мере Лондона, а коли ти постарієш, то бути тобі тут довіку,- вставив капітан.- Уол-ре, голубчику, заглянь у біблію.

- І хоч містер Домбі не має дочки...- почав дядько.

- Має, дядечку, має,- засміявся хлопець, зашарівшись.

- Хіба? - скрикнув старий.- А й справді, здається, має.

- Я добре знаю, що в нього є дочка,- мовив хлопець.- Про це якраз говорили сьогодні в конторі. А ще, дядечку й капітане Катле,- стишив голос Уолтер,- казали, що він не любить її, не помічає, що вона живе серед слуг, а він тільки й думає, що про сина, і хоч той син ще зовсім малий, але містер Домбі тепер частіше ніж завжди підбиває баланс і за рахунками дуже стежить, і бачили навіть, як він ходить по доках, оглядає свої кораблі, будівлі і всяке таке,- ніби радіє, що все те буде його і синова власність. Так казали. Чи правда воно, я, звичайно, не знаю.

- Бачите, він уже все про неї вивідав,- зауважив майстер корабельних інструментів.

- Не вигадуйте, дядю! - гукнув Уолтер, знову почервонівши і засміявшися дзвінко.- Я ж не можу не чути того, що мені кажуть!

- Боюся, Неде, що син нам трохи стане на заваді,- не припиняв своїх жартів старий.

- Навіть дуже,- сказав капітан.

- І все ж таки ми вип’ємо за нього,- вів далі Сол. - Хай живуть Домбі і Син!

- Оце добре, дядечку,- весело погодився хлопець.- Тільки раз ви вже згадали за дочку, та приплутали мене до неї, та сказали, буцім я все про неї вивідав, то я пропоную трохи змінити ваш тост. Отже, хай живуть Домбі, і Син, і Дочка!

 

Розділ п’ятий. ЗРОСТАННЯ Й ХРЕСТИНИ ПОЛЯ

 

 

Маленький Поль Домбі, анітрохи не страждаючи від того, що його кров змішувалася з кров’ю Тудлів, з дня на день міцнішав і вбивався в силу. Щодня міс Токс дедалі гарячіш пестила та голубила його, і містер Домбі так високо оцінив її відданість, що почав убачати в ній жінку неабиякої душевної краси, почування якої роблять їй честь і заслуговують на заохоту. У своїй прихильності він був настільки щедрий, що не лише вклонявся їй в особливий спосіб, а навіть загадував своїй сестрі щось таке, як: «Перекажи, прошу, своїй приятельці, Луїзо, що вона надзвичайно ласкава» або «скажи міс Токс, Луїзо, що я дуже їй зобов’язаний». Ці дрібні вияви прихильності справляли глибоке враження на леді, якій вони були адресовані.

Міс Токс часто запевняла місіс Чік, що «ніщо не в змозі послабити її інтерес до всього, що стосується розвитку цієї любої дитини», і хто б простежив за нею, той переконався б у цьому і без словесного підтвердження. Вона з невимовним задоволенням очолювала кожну безневинну трапезу юного спадкоємця, і то з таким виглядом, ніби й сама годувала його разом із Річардс. Вона з ентузіазмом брала участь у маленьких церемоніях - купання та одягання. Прийом ліків у дитячих дозах викликав у ній усі різновиди співчуття, на які тільки вона була здатна. А одного разу, коли сестра привела містера Домбі подивитись, як його сина вкладають спати, міс Токс у цю мить зі скромності сховалась у комірчині і, коли немовля в коротенькій полотняній сорочечці подерлось угору по сукні місіс Річардс, вона зайшлася таким захватом, що, забувши про своє інкогніто, не стрималася й вигукнула: «Хіба ж не красунчик, містере Домбі? Хіба не Купідон?» - і, збентежившись та зчервонівши, мало не зомліла за дверима комірчини.

- Луїзо,- сказав одного дня містер Домбі своїй сестрі,- мені здається, я повинен подарувати щось символічне твоїй приятельці з нагоди хрестин Поля. Вона так тепло ставиться до дитини від самого початку і водночас так добре усвідомлює своє становище (гарна прикмета, яку, на жаль, тепер дуже рідко подибуєш), що мені приємно було б одзначити це.

Хай не уйме це честі міс Токс, коли ми нагадаємо до речі, що в очах містера Домбі,- як і дечиїх інших, що час від часу прозрівають на світ,- лише ті досягли вершини мудрості, тобто усвідомлення свого власного становища в суспільстві, хто виказує гідну повагу