Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

до їхнього. Головну заслугу цих людей містер Домбі вбачав не так у тому, що вони знають собі ціну, як у тому, що вони знають собі ціну, як у тому, що вони знають ціну йому і схиляються перед ним.

- Полю, голубчику,- відповіла його сестра,- ти віддав міс Токс належне, як і годиться людині з твоїм проникливим розумом. Повір мені,- якщо є в англійській мові трійко слів, до яких вона ставиться з пошаною, майже з побожністю, то це - «Домбі і Син».

- Що ж, я вірю,- сказав містер Домбі.- Це робить честь міс Токс.

- Стосовно чогось символічного, голубчику Полю,- вела далі сестра,- можу сказати, що хоч що ти їй подаруєш, вона все прийме з подякою і захопленням, як реліквію. Але коли хочеш справді показати, як ти цінуєш приязнь міс Токс, то я знаю спосіб, який їй найбільше підлестить.

- Що ж то за спосіб? - спитав містер Домбі.

- Хрещені батьки,- пояснила місіс Чік,- з погляду зв’язків і впливу відіграють неабияку роль.

- Не знаю, чому це має бути потрібне моєму синові,- холодно сказав містер Домбі.

- Цілком правильно, любий Полю, цілком правильно,- із запалом погодилася місіс Чік, прикриваючи ним раптовість свого відступу.- Ти тільки так і міг сказати. Нічого іншого я й не сподівалася почути від тебе. Я знаю твої погляди. Але,- тут місіс Чік знову завагалася, не знаючи на яку ступити,- але, може, саме тому ти й не будеш заперечувати, щоб міс Токс була хрещеною матір’ю нашого любого маляти,- чимсь у роді повірниці чи заступниці замість іншої особи. Годі й казати, Полю, яка то буде для неї честь і шана.

- Луїзо,- мовив, подумавши містер Домбі,- а чи не означатиме це, що...

- Звичайно, не означатиме! - скрикнула місіс Чік, кваплячись запобігти відмові.- Мені таке і на думку не спливало.

Містер Домбі кинув на неї нетерплячий погляд.

- Не розхвильовуй мене, голубчику Полю,- сказала сестра,- бо мені це шкодить. Я не залізна. І досі отямитись не можу, відколи бідолашної Фанні не стало.

Містер Домбі зиркнув на хусточку, яку його сестра піднесла до очей, і повторив:

- Чи не означатиме це, кажу я...

- А я кажу, що мені таке й на думку не спадало,- пробурмотіла місіс Чік.

- Бога ради, Луїзо! - промовив містер Домбі.

- Ні, голубчику Полю,- з повною сліз гідністю запротестувала вона.- Дозволь же й мені сказати слово. Я не така мудра, як ти, і не така розважлива, і не така красномовна. І я це чудово розумію. Тим гірше для мене. Але якби то були мої останні в житті слова,- а ми з тобою, Полю, по смерті бідолашної Фанні вже знаємо, що таке останні в житті слова,- я все одно сказала б, що на думку мені таке і не спадало. Більше того,- додала місіс Чік із зрослою гідністю, немов приберігала на кінець найсильніший аргумент,- мені б таке ніколи на думку не спало.

Містер Домбі відійшов до вікна й повернувся назад.

- Це нічого не означатиме, Луїзо,- сказав він (місіс Чік уперто стояла на своєму і повторила: «Звичайно, що ні», та брат не звернув на неї уваги),- але є багато осіб, котрі мають більше підстав розраховувати на мене, ніж міс Токс,- якщо б я мав зважати на їхні розрахунки. Але я не збираюся. Прийде час, і ми з Полем самі зможемо - інакше кажучи, наша фірма зможе твердо стояти на ногах і вистояти, і постояти за себе сама, без таких допоміжних заходів. Підтримка з боку сторонніх осіб, яку люди, звичайно, хочуть забезпечити своїм дітям... я можу дозволити собі нехтувати нею. Гадаю, я вище цього. Хай би лиш Поль щасливо прожив свої дитячі літа, і я побачив, що він готовий уже для приділеної йому життєвої кар’єри,- я буду цілком задоволений. Згодом він сам добиратиме впливових друзів собі до смаку, підтримуючи і укріплюючи - по змозі - добре ім’я фірми. А до того часу йому, мабуть, буде досить і мене одного. Я зовсім не хочу, щоб хтось ставав між нами, і волію просто подякувати за люб’язність такій охочій до послуг особі, як твоя подруга. Нехай уже буде по-твоєму. А твій чоловік та я, смію думати, цілком годимося на хрещених батьків.

У цих словах, мовлених з великою статечністю і пихою, містер Домбі відкрив найпотаємніші почування своєї душі. Гнітюча підозра, що хтось хоче стати між Полем і ним; гордовитий острах, що хтось ділитиме з ним синову увагу й повагу, а може, й буде йому суперником; прикре побоювання, раніш невідоме, що його здатність підкорювати собі чужу волю не така вже й могутня; не менш прикрий страх перед можливими й у майбутньому ударами долі - ось що найбільше турбувало його душу. Ніколи в житті не було в нього друга. Холодний, стриманий з натури, він не шукав і не знаходив їх. І тепер, коли всі сили цієї натури вилилися у плекання батьківських замислів і честолюбних мрій, той льодяний струмінь, замість розтанути під їхнім впливом і попливти чистим, вільним потоком, розтопився лише на мить, щоб увібрати в себе їх тягар, і знову застиг однією суцільною брилою льоду.

Отак піднесена - завдяки своїй незначущості - до звання хрещеної матері маленького Поля, міс Токс мала негайно приступити до виконання своїх обов’язків, бо далі містер Домбі висловив побажання справити цю церемонію, вже й так запізнілу, без найменшої затримки. Його сестра, що й не передбачала такого видатного успіху, зараз же пішла повідомити про нього свою найближчу приятельку, і містер Домбі залишився в бібліотеці сам.

Цього вечора в дитячій кімнаті не було порожньо. Місіс Чік і міс Токс сиділи там, розкошуючи в товаристві одна одної, на превелике незадоволення міс Сюзанни Ніппер, а ця молода особа не упускала нагоди скривити за дверима гримасу на їхню адресу. Почуття її були настільки сильні, що вона не могла не зробити їм цієї приємності, дарма що не мала ні глядачів, ні будь-чиєї моральної підтримки. Як мандрівні лицарі в давнину розважали собі серце, викарбовуючи імена своїх дам у пустелях, лісових нетрях та інших диких місцевостях, де нікому й ніколи не судилося їх прочитати, так і Сюзанна Ніппер тицяла свого кирпатого носа у