Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

class="p1" style="">- Це на харчунок, аби-сте мали силу провадити мій процес.

- Зраубшіцували-сте?

- А що ж!

- То чому ви його не схарчували?

- А де ж цей харч для хлопа? Беріть, беріть, пане дохтор, та пожиткуйте здорові із своєю панею.

Адвокат запитав, як називається тая дика птаха, а Тісарчук відповів, що то дикий когут і що його м’ясо дуже вкусне і дає таку силу, що вже по одній вечері може газда з своєю газдинею сподіватися сина.

Адвокат засвітив очима, а відтак позіхнув і засвітив зубами і приказав занести готура до кухні.

Тісарчук був звісний крутар в суді, старий правотар «раубшіца», що вічно мав придибашки і спори з побережниками та лісничими, сварку з сусідами, все пересиджував в суді і або когось він позивав, або його хтось позивав.

Якась таємна сила тягнула його до суду так, як п’яницю до корчми. Щодня мав процес у суді, а коли випав йому вільний день, то суперечився із своєю сім’єю.

Ті уставишні процеси підкопували його талан. Але в міру як його талан скапувався, росли його процесові відомості, і він навчився добре, як має себе боронити. Майже в кожному реєстрі було його ім’я і прізвище, і весь персонал судовий знав його добре. В суді був він вдоволений і усміхнений. Приязно вітався з судовими підурядниками і возними та знайомими війтами, а суддям кланявся низенько. Боронився завзято і коли програв, то не об’являв ніякого збентеження, тільки спокійно усміхався, наче був певний, що у вищім суді двічі виграє.

Адвокат Гайзнер вже шість разів оборонив його від тюрми. Але вся сільська ровта переслідувала і гнала його, наче дику звір, і хвиля його руїни була близька.

 

 

Сьогодні гнітила його дуже тяжка і поважна справа.

- Коли б ви, Тісарчуку, збірували заплатити бодай тому Лукинові,- говорив адвокат,- тоді звернувся б я о прольонгату до прочих ваших приятелів. Лукин стоїть в книзі грунтовій на першім місці, і я нічого тут не вдію. А якби ви Лукинові заткали рот, тоді я маю розв’язані руки і роблю вам рекурс. Розумно?

- То не туди йде, пане дохтор, бо я доста набідувався, заки назичив тих смучих грошей, а тепер маю ще ломити собі голову, як їх віддати?

Адвокат писав рекурси, аж слинився, але то не помогло - прийшло до ліцитації Тісарчукового майна.

Тісарчук посоловів.

Як же ж! Він має вийти з хати, в якій його дєдя, дід прадід родилися і на лавиці лежали? Його мають прогнати з цеї землі, яку він і його предки своїм потом зливали? Тепер на старість має собі і жінці торби шити? Перед селом і містом має стид приймати?

Впав, як буря, до канцелярії адвоката у капелюсі на голові і засвітив очима, як кіт:

- Чи то направду так пішло? - запитав задиханий.

- Що пішло?

- Ви ще питаєте?

- Ну, що таке?

- Та же мій маєток!

- Ну?

- Кажуть, що пішов на ліцитацію!

- Ну, а куди ж мав піти?

- А нащо я вас наймив?

- То я мав за вас платити?

- А голова ваша де?

- Нащо вам моя голова?

- Було відразу так казати!

- Я вам не казав, щоб ви Лукинові заплатили?

- То Лукин мудріший, як ви?

- То безличність!

- Ні, то рабунок!

- Який рабунок, я ж адвокат!

- То так робиться?

Адвокат побачив Тісарчукову лють і піддався:

- Прошу сідати, пане Тісарчук, ви були і будете Тісарчук!

- Або я що кажу?

- Прошу сідати, якось-то буде, вони не наважаться вас викидати з хати і грунту.

- Що, мене? Най лишень трібують, а пушка нащо? Вистріляю, як ворони!

Адвоката, що на Тісарчукових справах відбував свій новіцият, непокоїла така грізна бесіда, і він поклав Тісарчукові руку на плече та лагідними словами утихомирював свого клієнта:

- Тісарчуку, ви знаєте, що я ваш приятель. Я боровся разом з вами, але коли ми остаточно програли, то мусимо врешті піддатися так, як на війні піддаються побіджені. Стріляти ви нікого не стріляйте, бо то пахне тюрмою!

- Що мені тюрма! - крикнув Тісарчук і заскреготав зубами.

- Вам не ялося в тюрмі сидіти!

- То робіт щось, пане дохтор, якусь репліку чи зажаління, чи яку там нужду!

Адвокат здвигнув раменами, а Тісарчук, видячи його безрадність, став відгрожуватись, що всіх екзекуційників вистріляє до лаби, і гримнув дверима та й вийшов.

На другий день прийшов справді до його хати екзекутор, застукав у двері, здоймив рогату шапку і прочитав якусь грамоту та й заявив, що має його викинути з хати і грунту.

Тісарчук затиснув кулак і ударив екзекутора межи очі так сильно, що йому з носа кров почуріла, а окуляри потерлися на дрібні кусники.

Та біда не спить. На другий день прийшов другий екзекутор з шандарями і побережниками, які прикликали також Тісарчукового сина і зятя.

Тісарчук їх всіх не злякався і кинувся на всіх, як вовк недострілений. Звалив на землю екзекутора і шандарів, але побережників таки не зміг і серед метушні і бійки упав і сам на землю. Побережники скували його швидко і передали шандарям, а шандарі повели через села до міста у тюрму.

Коли про те все довідався адвокат, дуже злостився:

- Це ж бунт проти влади, це злочин з § 81 карного кодексу, це тяжка кара і нема оборони.

Але оборону прийняв і заплату також.

У суді видів адвокат, що не годен свого клієнта оборонити, і став розповідати таку місцеву історійку:

- Головний надпрокуратор Дупінський мав перевести урочистість створення апеляційного суду і в своїй святочній бесіді пригадав зібраним членам суду їх публічні обов’язки. Коли звернувся до екзекуторів, то давав їм таку раду: «Ви, панове, любіться самі між собою, бо ніхто вас не любить!»

Ця історійка розсмішила суддів, і вони засудили Тісарчука лише на два місяці тюрми.

Тісарчук відсидів врешті свою кару і вступив на службу до адвоката. Мав легку службу, бо мав тільки