Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

навертати мужиків до канцелярії свого службовці. При тій нагоді міг все заглядати до суду і прислухуватись розправам та помагати радою тим, що обіцяли йому горівку і закуску.

Та недовго він робив тую службу. Старість і втрата вітцівщини скорчили його і підірвали.

Як умирав, то казав прикликати ’д собі адвоката і йому прошепотів:

- Нагодувався я вас, адвокатів, та навалявся я тими судами, а тепер я вже законився та й іду до іншого суду, що буде і мене, і вас всіх судити.

Та й відійшов…

 

Ангел Каралійчев 14

 

 

ПИРІГ

 

 

Бабуся відгорнула в печі спопелілу грань набік, витягнула з печі величенький пиріг із сиром і швидко сховала його десь крадькома.

Покмітили це внуки, Івась і Катруся, і стали шукати-перешукувати всі коші, полиці, залазили аж під постіль, порпались у попелі в печі і скрізь шукали, а пирога як нема, так нема.

- Бабко, дайте-ко пирога! - рув Івась.- Любко-бабко, не жалуйте нам того пирога!

- Ану, цитьте, друки, бо зараз прикличу вовка.

- Золота наша бабко, ми такі голодні, що аж...- доправлялася Катруся.

- Акуратне голодні! Роззяви герланку, най подивлюся, чи ти голодна!

- То ви нам, бабко, ще не вірите? Нате - маєте герланку!

- Їй-га, таж вони, мої біднятка, діправди голодні, але заждіт, небожата, аж дєдя саньми прийдуть ’д хаті.

Але Івасько соловів з голоду і, сіпаючи бабусю за опинку, допитувався, де вона пиріг поділа.

- Мой ти, то пирога хочеш? Таже він пішов у поле, от туди направці. То ви, діти, його не виділи, як через двері вихопився? Адіт, він онде біжить, ану глипніт, вже на гостинці, вже Сірко його ловить та й гавкає щомога.

Івась і Катруся запороли носиками в шибу і дивилися. Виділи гостинець і сніг майже у хлопа. Всю землю укрив той сніг: і хати, і плоти, і корчі, і дерево. А надворі така студінь, що ніхто на вулицю не важиться. А за селом вовча тічня не виє, ні! Лиш тот пиріг їх не боїться, наліпив собі теплого вугля на поперечок та й фуркнув з хати крізь двері і сміливо побіг через дорогу на поле.

Івась обертається раптом до бабусі і допитується цікаво:

- Бабко, бабусечко!

- Якої примхи хочеш?

- Чи то все правда?

- Що таке, моя дитино?

- Що пиріг пішов у поле!

- А ти чув коли, опришку, аби баба брехала, мой, таже баба всю правду каже!

- А то поле дуже далеко?

- Ой далеко, небоже!

- Може, там аж під лісом або аж за лісом? - питає Катруся.

- Тамечки воно, тамечки, але то дуже далеко.

Діти знову прилипли носиками до шиби.

А надворі сніг пластами паде. Хати убрали білі шапки та й білі рукавиці і ледве дишуть каглами.

А он там на дорозі показалися воли та й сани, вже скручують у село, вже на мості.

- Бабусечко, оповідай нам ще про того пирога! - мучать бабу діти.

Бабуся оповідає:

- Тот пиріг згонорів був дуже та й каже: «Овва, мені навритилося дома, не хочеся вже мені бути слухняним, я хочу світа видіти». Та лиш з печі та й надвір фур... А Сірко за ним аж на міст, але не дігнав його. Гавкав - скомлів з усеї сили і вернувся без пирога. А пиріг забіг у ліс. Лише він за дерево, а тут подибає його вовк, що три дні в роті нічого не мав.

- Стуй,- каже,- пироже, я такий голоден, що зараз тебе проковтну!

Збоявся пиріг та й став випрошуватись:

- Гей ти, добрий та солодкий вовче, ти, любий та годний мій пане, мій чемний сусіде, зажди, аж я вернуся ’д тобі, бо бабуся післала мене в поле, щоби я загнітився!

- Мой, хло’, лиш не бреши,- завив вовк і став май добріти та й сів собі на задні ноги серед дороги і жде.

А пиріг як стояв, так кинувся навпростець. Біг він, біг та й забіг аж на поконече дідового помірка,- знаєте, там, на тоті суголовки, де у самім куті росте самітна груша росохата та й вкрита снігом. А недалеко там придорожній камінь, а під тим каменем нора. Пиріг аж паде із страху й утоми і, прилягши до землі, тихенько шепоче:

- А чи ти дома, жито?

- Дома, дома,- дзвенить голосок, як дзвінок.

- А як днувало?

- Гаразд, як ти, пироже?

- А ваші дужі?

- Гаразд, як твої, пироже?

- Ба чи не спиш та й пропочиваєш ти, маленьке, зеленеє жито?

А воно кинуло верх себе білий кожух та й грієся. В лісі вітер виє, дерева стогнуть, аж лячно. А жито під кожухом не чує ні бурі, ні морозу.

- А ти ж не голодне, зелененьке жито?

- Дякувать за питання, анітрошки я не голодне.

- Як так, то лежи собі миром до весни, а як сонечко сей кожух з тебе здійме, то будеш рости та й колоситися, та й засядеш снопами у стодолі аж під сам дах. Радуйся, зеленеє жито, що будеш колись зерном, а відтак мукою, а відтак пирогом. Аби-с тривало!

Жито усміхнулося під снігом тихонько:

- Дурниці той пиріг блеє, бо як же я маю та й пирогом стати?

Ну, але жито ще молоденьке, ще лиш щось пару місяців має, ще воно дурненьке та й нічого не знає...

З ріллі подався пиріг назад до хати, але вже не гостинцем і не попри ліс, лиш навкруги левадами та понад річку.

Діти слухали бабусі, начеб за голубами слідкували, а коли бабуся впевняла, що пиріг зараз увійде в хату, стали допитуватись:

- А що ж вовк робить, бабусечко золотенька?

- Е, той опришок ще все-таки жде на гостинці і гострить собі зуби.

- Ну і наш пиріг такий хитрий! - дивувався Івась.

Та ще він не скінчив