Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

пацифікаціями, ані навіть перед священиками. Не хотіла теж поступитися перед тією добровільною панщиною, що глибше нівечить, бо назавжди згинає шию і викривляє спину: перед плугом і перед рільництвом. Відріклася всього, чого сама не зробила. «Хай нас мають всі навколо за тупих і диких, а ми їх маємо за волів безликих» — так вони хвалилися довго.

А перед голодом? Ага, теж хвалилися, що нераз вже викручувалися із не одної скудної весни, бо були сарни, олені, дикі кабани, цілі їх стада, бо були тут і там замки, двори та містечка для нальотів, бо були склади і комори, криївки у лісах, де не ступала нога людини.

Аж нарешті дісталася і до них доля, що виросла із самої свободи, з надії на неї. Нові покоління. Щораз більше дітей, щораз більші поселення, а це означає все більше ротів. Рік 1864.

Дивилися на небо, хоч і не пригадували, щоб хтось колись розповідав, що звідти впала на них манна. Втікати? Є куди, але десять голодних кроків припадало на їхній один. І зашелестіла надія, але не з неба, а з лісу.

Щойно закінчили панську вирубку на Руському, несподіваний мороз на саме свято Петра і Павла знищив пашу і не надто ще численні засіяні поля на самій верховині, а що найгірше, знищив весь урожай у сусідньому краї, званому Підгір’ям. І відразу ж деякі ґазди, котрі розуміли, чим це загрожує, погнали воли на волоський бік. Міняли їх нижче вартості на зерно. Інші гнали волів ще далі, аж за Дністер, а привозили не тільки зерно, а часом навіть з великими труднощами — сіно. Ще інші випасали худобу по лісах, по лісових окраїнах, там, де паша не перемерзла, годували її старим сіном, поки це було можливо, і безпорадно чекали. Посівних земель було дуже небагато. Ґолембьовський у книжці про гуцулів, виданій у Варшаві в 1830 році, правда, твердить, що вже тоді сіяли овес, і навіть кукурудзу, але він має на увазі тільки терени, розташовані нижче, десь в околицях містечка Кути.

Про рільництво у самому серці Верховини відомо лише те, що вже біля 1840-го року Міхал Фергіль з бучацького повіту, з Поділля, купив землю у Жабйому, на Маґурі і почав сіяти ячмінь та вирощувати ярину. Начебто були й такі, що брали з нього приклад. Переповідають навіть, що дід Булига, котрий в свою чергу запровадив таку новинку як ґонт, і навіть залізні кілки, що звуться цвяхами, зробив собі великого і важкого плуга з букового дерева, до якого запрягав для орання аж три пари волів, і збирав непоганий врожай. Сусіди насміхалися з такого запрягу і зовсім його не наслідували. Щоправда, на двірських полях у Криворівні, на лівому березі ріки орали, сіяли і збирали багато не лише пшениці, але й кукурудзи. Але це ж панські вигадки, а на того, хто б їх наслідував, звалиться якась панська доля, так, наче б їй відписав душу.

Лише коли молодий Фока привіз до Ясенова справжнього англійського плуга, коли зорав над рікою під Кичерою чималі площі і засіяв їх на зиму, люди почали приглядатися принаймні одним оком. Чи напевно щезники не псують і не ламають плугів, як це трапилося з тими, які перед тим бралися за плуг? Підслуховували одним вухом, чи справді свята земля не бунтується проти тих, що її кроять?

Але треба визнати, що після панської лісосіки ті, що не пропили заробленого і не наробили додаткових боргів, все ж виграли. І в першу чергу Андрійко Плитка, прозваний Лісовою Смертю, котрий більше від інших закупив у пана високо на Руському лісової землі, і не тільки для себе, але для родичів і для сусідів з села, тобто з Криворівні. Вони випалювали, поспішно корчували, гарячково копали буковими лопатами, оснащеними у бляшані «постоли», зроблені мандрівними циганами. Та хоч і під самими хмарами, Андрійко Плитка заохотив власним прикладом, показуючи, що навіть і в пущах, де нікому і не снилися жодні жнива, лісова земля є піддатливою і приязною не тільки для картоплі, конопель і ярини, але й для збіжжя та овочів, і навіть досить високо, аби лиш у прикритих закутках.

Фока Шумеїв, відчуваючи, що домашні запаси зерна закінчуються, звивався перед зимою по Кутах та по Коломиях за збіжжям. Через це Шумеєві скарби, закопані у котелках тут і там, деякі дуже старі, таємничі, ватажківські — вичерпалися раз і назавжди.

Але передбачливих було небагато і коли прийшов тугий рік та добряче почав викручувати шлунки, то не лише голодні ясенівці, а також і мешканці сусідніх поселень і, зрештою, втікачі аж з Підгір’я, котрі йшли разом з родинами абикуди у пошуках, де б можна було заробити і прогодуватись, зосередились навколо тих, хто мав багато корів і сякі-такі запаси хліба. Помагали вони на господарці чи ні, а все, як і в старих часах, живилися у Шумеїв. Такі ж голодні групки обсідали й інші двори родовитих ґаздів. Також і до двору у Криворівні привезли багато пшона з Тисменичан і роздавали кожному, хто зголошувався. Але цього було замало, дуже замало і тоді не одна родина, зрештою не вперше, потрапляла в шпони зернових лихварів. Та цього разу значно гірше, ніж коли-небудь, бо під заставу земель і хат. У пам’яті збереглися ті грізні, як їх називали «земельні векселі», тим більше, що суд досить близько, вже у Косові, чигав на таких боржників, котрі тоді, як робили борги, не надто переймалися тим, як будуть віддавати, а потім — то й ще менше. Отже, з’явилися хтозна звідки людинятка тихі, скромні, але рухливі і услужливі, такі, що пропонували гроші, гори грошей, або й ще краще — постачали до хати кіньми збіжжя і горілку, і хто б чого запрагнув — під заставу хати і земель, котрих поки-що ніхто не чіпав. Треба було всього лиш одного цілком марного зусилля, підписати щось, або ще менше — поставити малого хрестика, у присутності свідків, а потім засвідчити таку угоду в суді. Угода говорила про те, що у випадку неповернення грошей до такого-то терміну земля і хата переходять у власність позичальника. І все. Позичальники, як вправні мисливці, пильнували термінів, більш того (як по сьогодні детально переповідають) вони нераз переховувалися від своїх боржників перед самою датою повернення боргу, тобто не можна їх було знайти. Правда й те, що численні боржники теж не надто журилися термінами, і навіть хитро тішилися, що зуміли витягнути такі суми за допомогою якихось