Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

нещасних хрестиків. Але навіть і ті, що хотіли дотримати даного слова, шукали позичальників, щоб повернути їм борг з процентами або хоч самі проценти, тішилися, коли не могли тих знайти, що тим, мабуть, не спішиться, що ще почекають. Та коли проходив термін, на боржників падав грім з ясного неба. З ясного, бо хто ж і звідки міг знати, що крім людського народження і смерті, є ще якісь непорушні терміни.

У такому краї, завзято пастирському і донедавна мисливському, котрий пережив не один тугий рік, а все ж не затратив часу настільки плинного для пастушої праці і щедрого на забави та свята, є свої старі приповідки про голод. Людина може харчуватися і насититись крихтою, будь-чим і то впродовж тривалого часу, тільки не в часі голоду. Бо коли приходить тугий рік, то голод, що має коріння у кишках, проростає бур’яном також і в голові, і в серці. Це другий голод, це гарячка голоду. Тому так гарячково шукали ліків. Тимчасом ліки, які вони винайшли, були ще гіршими, ніж хвороба.

Отож, наступної осені, коли голод майже минув, земельні папірці спочатку зашелестіли, потім зашуміли і неприглядні шарапатки, судові виконавці з золотими ґедзями на цісарських шапках, забирали в остовпілих боржників те, до чого досі не мав права і сам пан цісар: прадідівські землі. Іноді відразу виганяли із хат, але в будь-якому разі відразу оформлювали право власності на позичальників. Відбувалися незабутні спектаклі, жалюгідно-смішні, серце-роздираючі, бо забавні, але часом навіть грізні. Викинуті згідно з правом спадкоємці на колінах благали шарапатків. Жінки заводили, проклинаючи Богові духа винних судових виконавців, діти вторячи верещали хором. Іноді їх проганяли кийками чи сокирами, а деінде проганяли позичальників, впроваждених згідно з правом, погрожували їм помстою, траплялися чимало випадків, коли погрози здійснювали. Позичальники (не завжди пройняті любов’ю до ближнього і за це піддані прокльонам на наступних п’ятдесят років) виправдовувались тим, що без земельних векселів їм довелось би розпрощатися зі своїми грішми на віки вічні, а без супроводу цісарських шапок їх би принизливо прогнали, а щонайменше, то висміяли б знущально. Пригадували нещодавній випадок у Косові, коли такі ж боржники заспокоювали дещо нетерплячого позичальника, який, втім, не підстрахувався земельними векселями, лагідно і солоденько: «Мошку любий, ми тебе скоро закутаємо». Закутати означає обтулити, заспокоїти, але також і прибрати. Дотримали обіцянки, вбили його нишком.

Ніхто не заперечить, що земельні векселі були хитрими пастками на голодних і переляканих голодом, і що внаслідок, не зважаючи на те, що згідно з законом, багатьох боржників «закутали» назавжди. Але зараз жандарми, а навіть військові підрозділи, зрештою, й раз чи другий шибениці укоронували цей незабутній тугий рік, мабуть, найзгубніший з усіх. Рік принижень, дитячої безпорадності і безпорадної глупоти. Засівалася не озимина, а помста. Довго проростала, повільно дозрівала. Бо земельні векселі відібрали людям не тільки маєтки, але й відвагу. Знівечили і зганьбили.

Фока з іще непевним, зародковим наміром оглядав родові ліси на Рабинці і на Попадинці. Коли він сходив з Рабинця вниз, відпочив на межі лісів. Сонце сильно припікало і Фока заховався у арці подвійної чубатої смереки, яка виросла таким чином, що колись два зігнуті одне до одного дерева зійшлися між собою, як два цапи, котрі буцаються, а потім вітер їх зблизив і вони зрослися. Зв’язалися подружнім вузлом назавжди. Чубату смереку супроводжував не такий вже й старий бук, котрий посіявся у цьому затишному і сонячному місці. Восени багато червоного: червоніють і палають буки, переливаються ягоди, горобина і калина. Тоді у нас появляється птах з червоним животиком — снігур, званий соловейком осені. Захований у вершечку подвійної смереки, чи може бука, він проспівав Фоці виразно:

Не скарби ватажків, чоловіче,

Не векселі вилікують голод лютий.

Рятунок — твоя голова, твій бутин.

Фока зірвався: заснувати на Рабинці великий бутин, свою власну лісосіку, із власними ризами, власними водозапорами і власними сплавами!

Він вже уважно приглянувся до лісосік, а ліси свої і води свої він знав краще, ніж будь-який пан своє. Грошей у нього не було, але він вхопився за ідею зовсім іншої лісорубської спілки. Хотів розпочати самостійно із випробуваними побратимами, але нікому не продавати.

Він дивився вниз від подвійного дерева на свої ліси: жодної полонини, ані лисини, ані голого місця. Донизу і знову догори хвилювалися чорнолісі хвилі, перескакуючи через яри, поглинаючи провалля, і знову нагромаджуючись до неба. Чорнота била в очі, шуміла, муркотіла, шепотіла: ліс-ліс-ліс…Хто ж впорається, хто насмілиться почати? Адже ясно, що полонин, лугів для сінокосіння, а тим більше городів чи ланів ніхто ніколи не відвоює у цього лісу, бо де ж є такий орач і сіяч, як він сам. Його це нуртувало наяву і у вісні, але він і не думав щось вирішувати, а тим більше щось починати без згоди батька.

Про батька — Максима Шумея відомо, що його не часто бачили у Ясенові на селі, навіть і у церкві рідко, бо лишень на великі свята так, наче він ховався від людей. Удома він переважно бував сам у коморі, у найбільш захованому закутку будівлі, посеред стін, що збігались в одному місці. Хто не знав, як збудовано дім, той нелегко туди потрапив би. І на пасовиськах він теж перебував сам, без пастухів, бо худоба, хоч її і було багато, дозволяла себе без труднощів заганяти, завертати, закликати. На окрик ґазди швидко збігалась, немов її хтось наганяв. Іноді навіть тварини бігли за ним, відштовхуючи одна одну, немов із ревнощів. Дехто бачив здалека, як старий Максим легко біг униз, а попеляста копиця волосся підносилася на вітрі, а вся худоба: корови, коні, вівці, кози і пси наздоганяли його наввипередки. Про це в селі перешіптувалися, що у нього є до послуг і до допомоги «такий», хто заганяє чи закликає худобу, коли ґазда подає знак. Але священик-парох, а з ним і всі духовні другого ступеня, тобто дяки, паламарі, церковні брати та інші, котрі знали Максима, завзято заперечували все це. А священикова дружина, киваючи таємничо на чоловіка, проголошувала на все село, що Максим святий. Також і Танасенько Уршега з Ільців, котрий товаришував з батьком Максима, ватажком Шумеєм і знав Максима від хлопчиська, додавав пошепки своє, коли було кому.

— Мене ніхто не одурманить, кажучи, що він несамовитий, але певним є те, що він нічого не тягне від нечистої сили, ані за продану душу. Хто ж може знати? — Може він досконалий ватаг? Але про це не можна говорити, бо