Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

class="p1">— Ало!?!.. Так. Не знаю, а що? Ну-у, якщо потрібно, то я можу. Завтра? Так, звичайно буду. Все. Ну, все, пока. Так. Так. Бувай.

Мотивуючи все тим, що мені дуже потрібно з'явитися наступного дня в Києві, назавтра я й відбув. Жахливо, соромно, але іншого виходу на той момент не передбачалось, хіба що б захляв, як бездомна собака під плотом, але, на відміну від неї, я б заслаб морально, а тоді хоч стріляйся.

У дорозі задзвонив телефон і пробудив мене від солодкого транспортного сну. Дзвонив Сашко:

— Привіт!

— Привіт, Саня! Що нового розповіси? — питав я, позіхаючи.

— Нічогісінько, якщо не зважати на ту обставину, що нас з тобою звільнили з лісоповалу, — проговорив Сашко і затих, видимо очікуючи на мою реакцію, а відреагував я таким чином:

— І що, ти засмутився?

— Ні, — сказав Сашко.

— Ну, тоді бувай. До зустрічі, — промовив я.

— Бувай.

Сашкове прощання долинуло крізь шипіння якихось дивних радіоперешкод в ефірі прямого мобільного зв'язку, крізь пару сотен кілометрів, крізь різницю станів душі і моральні настрої, а потім зовсім зникло, так само же несподівано, як і з'явилось.

Звісно, що в основі звільнення нас з роботи лежали Сашкові хронічні спізнювання на роботу, оскільки він просипав, але, як пояснював, причиною порушень ним дисципліни були обов’язково пробки на дорогах (на метро!?). Мало того, що він просипав роботу, так він ще приділяв часу на ранковий туалет більше, ніж жінка приділяє собі перед якимось святом, навіть коли повинна сяяти там, як зірка. Сашко, поц, зачинявся в туалеті зі своїм телефоном і не виходив звідти подовгу, а на мої благання, щоб він там справлявся швидше, ніяк не реагував. Спочатку я, з Сашкової подачі, запізнювався теж, але терпець урвався і, прокинувшись вранці, готував на роботу тормозок, снідав, одягався і, виходячи через вхідні двері, вітався з Сашком, який щойно прокинувся.

Перші Сашкові затримки начальник ще терпів, а потім розлютився так, що Сантос навіть деякий час почав прокидатись раніше за мене.

Я взяв кілька вихідних власним коштом, щоб з'їздити додому, а Сашко, мабуть, знов узявся за «пробки», і тому його поперли до дідька, а я просто потрапив під роздачу. Я зовсім не шкодував за втраченою роботою, навпаки — був радий таким змінам і тому, що відбулися вони спонтанно, і що до цього я не прикладав зусиль, і з власного бажання. Доля. Це все доля. Ніколи не відомо, що вона готує — така вже вона таємнича і несподівана. Це стає помітно-тільки тоді, коли звужується коло, історія окремого випадку наближається до кінця і вказує нам на суть усього дійства, про яку ти навіть не здогадувався. Звільнюють тебе, наприклад, з роботи, а ти знаходиш іншу, ще кращу і живеться тобі легше, і приємніше віддавати час свого життя на благо власного гаманця — це дуже примітивний приклад, але ж бувають набагато заплутаніші й складніші, так що завжди потрібно чекати весни, коли розтане сніг і можна буде побачити, де розкидане гімно.

Я вирішив поки що не працювати. Надумав собі, що ходитиму з гітарою і гратиму в переходах — так собі на життя і зароблю. А взагалі-то, я був завзятим фаталістом і вперто вірив у те, що Її Величність Доля, обов'язково вкаже мені курс по якому я повинен рухатися і вітер надме на моєму кораблі вітрила, і попливу я назустріч невідомому задля пригоди, задля відчуття волі, задля пошуку щастя. І я вийшов на підмостки підземних переходів. Виплив на них, як фрегат, наскрізь просякнутий духом волоцюжництва. Можливо навіть, як підводний човен, — обережно так долонями розгортаючи жабуриння й очерет.

Бачення третє

— Ось я не зрозумію ніяк: Доля, доля… Ви всі каркаєте, немов круки на горісі, весь час тут про неї, що вона така розумна, і їй все підвладне. Я не розумію… Припустимо, я в неї зовсім не вірю, — відізвався мужичок з пласкуватим лобом і крупним носом-картоплею. Він був наділений густою рослинністю на тілі, що наглядно демонструвала його футболка, з-під якої, стирчали чорні завитки. М'ясисті губи й приховані під надбрівними хащами поросячі оченята теж не додавали йому інтелігентного виду, і на Толстого він схожий також не був. А робився він схожий на мурчика, який дві години тому із зони відкинувся. Зовнішність чоловіка належала більше до злочинного вуркаганського світу, ніж до того товариства, в якому він перебував нині.

— Я ніколи її не бачив і не чув, — продовжував він — а тому і не можу довіряти і, тим більше, вірити в те, чого не знаю та не розумію. Я…

— Не якай так голосно, а то вона і з тобою зіграє злий жарт, наприклад, підкине ще волосся до того, що вже є — перебив його на півслові дід. — Я старіший за всіх і мудріший, отож, знаю Долю далеко не по чутках. Один з прикладів зараз вам хочу розповісти.

Ніхто не наважився завадити діду, а вірніше — не встиг. Похмура дама тільки й спромоглася, що клацнути язиком, а плосколобий — почухати свою потилицю і подумати: «Чому дурні чешуть маківку, а розумні лоба?». І дід, від задоволення крекнувши — як те роблять старі люди — і, вмостившись зручніше, розпочав історію, якою одразу ж усі пройнялись. Повільно, не поспішаючи, дотримуючись всіх потрібних акцентів і використовуючи театральні паузи, залунав його скрипучий голос, який, з огляду на розповідь, трохи навіть злагіднів і набув приємнішого відтінку.

…Увійшовши до своєї запилюженої кімнатки, Андрій зняв бушлат, кашкет, і тренованим, звиклим рухом кинув все це діло на ліжко. Нікуди не поспішаючи, втомленою ходою, підійшов до старенького письмового столу, відчинив шухляду в тумбочці, що ненав'язливо стояла поруч, і витягнув звідти нерозпечатану пляшку горілки та склянку, якій на роду було написано пилом не припадати. Склянка з грюкотом приземлилась на столі. Потім по-джигітськи Андрій скрутив шию у півлітрачки і щедро почав лити вміст пляшки в гранчастий резервуар. Наповнивши його майже через край і відставивши пляшку набік, він взяв гранчак та, підвівши очі догори, перехилив. Гримнув нещасною склянкою по кришці стола, і почав нюхати власний кулак, крекчучи від міцної горілки. Потім, винюхавши усі запахи і не чекаючи довго, швидко повторив ту саму процедуру. Осушивши пляшку і донюхавши міцний, вкритий диким волоссям кулак, голосно видихнув повітря і навідліг вдарив по посуду на столі. Пляшка і склянка, котра вірно несла свою службу, осколками розлетілись по брудних кутках кімнати. Андрій, хитаючись, каламутними очима подивився