Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

їм вслід. Сфокусувавши погляд на стільці, він схопив його за спинку і, розвернувши сідалом до себе, звалився на нього важким мішком. Затулив обличчя обома долонями і заплакав. Ні, не заплакав — заридав. Тіло трусило, як в лихоманці. Видаючи неприродні завивання, Андрій буквально видирав волосся з голови. Здавалось, що стану, в якім опинився Андрій, скоро і кінця не буде, але схлипи тривали недовго. Він витер обличчя рукавом і глибоко зітхнув.

За весь цей час, йому вперше стало дуже самотньо; так самотньо, що навіть пляшка, себто горілка, що в ній знаходилась, не змогла вдіяти нічого і була безпомічна в цій ситуації. Рідина, яка є першим, звісно, в своєму роді, товаришем в стані депресії, і, залежно від глибини і характеру стану, або виводить з нього повільно й обережно, надавши можливості в супроводі туманного хмелю, як слід посумувати, або, навпаки, заглиблює в депресію, і павутинням обволікає мозок, не випускаючи зі своїх липких обіймів. Неначе чорний, химерний восьминіг, який своїми щупальцями впивається в кожну нейроклітину і стискає її так міцно, що можна відчути пульсування крові у венах його кінцівок, в котрі качає її помпою серце — чорне серце сутінкового, багатолапого смутку.

І перед вологими очима попливло все прожите життя. Усі ті миті радощів, котрі висвітлюються в пам'яті яскравими зірками, дивлячись на які, пригадуєш з посмішкою на обличчі особливості тієї чи іншої сріблястої події. Усі ті миті радощів і роки нестерпного, терзаючого душу болю, що чорною, без надії на просвітління, плямою засів в голові й, зробивши там прірву, втягує туди всі соки життя, перетворюючи їх на отруту. Так, він, як ніхто, знав, що таке сум.

Дитинство він пам'ятав погано. В пам'яті висвітлювались далекі радянські часи: його батько, офіцер флоту і красуня-мама. Він, білобрисий малий, на велосипеді з трьома колесами, крутить ноженятами педалі так, що вони аж мигкотять перед очима батьків. Вони сім'єю гуляють по алеях парку, в якому кошлаті дерева вибудовують для них зелені, затишні коридори. Свіжопофарбовані лавки стоять по обидва боки і чекають на осінь, яка невдовзі має початися і засипати їх своїм космічного кольору листям.

Батько сміється і показує рукою кудись в далечінь, а мама, молода і гарна, посміхається і обіймає тата. Андрійко теж туди дивиться, але нічого веселого там не бачить — там будівництво, всього лише велетенський, багатоповерховий, сірий і недокінчений будинок. Ох, ці дорослі розмови… Розмовляють про щось таке, не одразу їх і зрозумієш, або таке заженуть, що й голову зламати можна, поки дотямиш, про що йдеться в тих балачках.

Далі пам'ять вирізає нові сюжети… Андрій — школярик. У класі вже, мабуть, дев'ятому. Не відмінник, але в одному ряду з першими за успішністю. Виходить зі школи і йде через шкільний двір додому. Кінець занять — думка про це супроводжується зазвичай подихом полегшення. Але йде не через парадний вхід у шкільній брамі, а крізь дірку в огорожі, що знаходиться за майстернею — так швидше. Впевнено крокуючи, Андрій думає про книжку, яку почав читати двома днями раніше — вона написана про якогось д'Артаньяна та про трьох його товаришів-мушкетерів. Ось де справжня чоловіча дружба. Героїчні пригоди цієї компанії не давали Андрію спокою. Як же йому хотілось бути схожим на них хоч трішечки. Шалений успіх у жінок, бравада, вміння битися, протистояння ворогу на смерть, яка їх ніскільки не лякає, бо вони захищають такі речі, як правда, честь і абсолютна віра в непорушність чоловічої дружби — за таке і померти не шкода.

Замислившись над карколомними подіями книжки, він не помітив, як зайшов за будівлю майстерні. Там стояли хлопці з десятих класів і палили цигарки. Поруч із ними труїлись нікотиновим чадом і декілька дівчат — вони ковтали дим, дещо через силу, і відчайдушно робили вигляд модних та дорослих. Серед них була і перша красуня школи Аня Радова. Уся компанія перебувала в піднесеному настрої — гомоніла і веселилась. Раптом, в пориві веселощів, усім відомий хуліган і дебошир, Микола Терешко, підійшов до Ані ззаду і, схопивши її цупко за коси, потягнув на себе. Аня, виявивши неабияку стійкість, звільнилась, назвавши його при цьому придурком. Але Микола не вгамовувався, і вхопив її за сідницю. Вона, обурившись, дала йому ляпаса, а Микола штовхнув її в плече. Андрій, що начитався про геройські вчинки, перебуваючи все ще під впливом прочитаного, одразу ж кинувся на Миколу, відстоюючи честь мадмуазель Ганни. Він збив Миколу, котрий був упевнений в безкарності, з ніг, і впевнено, всівшись зверху, почав стусати його по обличчю, яке швидко перетворювалось, щонайменше, на морду. Микола намагався оборонятись, але Андрій, що вже тоді займався спортом, не давав Миколі оговтатися. Він бив його й бив. Миколу вже почало вимикати, як Андрій відчув чиїсь міцні руки на своїй шиї і плечах — то були Миколчині друзяки. Вони відійшли від легкого шоку й побачили, що їхній товариш не в змозі дати собі раду, і поквапились на допомогу. Андрія стягнули з переможеного, кинули на землю і почали копати ногами, не надаючи жодної можливості підвестись. Через приблизно п'ять хвилин екзекуцію було закінчено. Хлопця облишили, і Андрій, тримаючись за огорожу, ледве підвівся на тремтячих ногах. Лівий бік болів нестерпно, обличчя почало запухати. Весь в пилюці, зі скуйовдженим на голові волоссям, Андрій почав повільними рухами трусити розірваний піджак і штани. В цілому, виглядав він жалюгідно і навіть комічно. Микола, що прийшов до тями, і його друзяки дружно реготали, а в унісон їм хихикали дівчата. Демонструючи рівненькі, біленькі зубки, сміялась над героєм-мушкетером, який не зміг реалізуватися, і перша красуня школи Аня Радова. Андрій тоді присягнув собі: ніколи в житті не мати справи з дівчатами взагалі. Природно, що він не дотримався своєї обіцянки.

Згодом, через багато років, він, молодий офіцер, лейтенант Військово-морського флоту Збройних Сил України, тільки-но закінчивши училище, був прикомандирований до судна «Славутич», де справно ніс службу, роблячи семимильні кроки по службовій драбині. Позначилися і наполегливість, і роки навчання в інституті, який закінчив з відзнакою; та й вміння налагоджувати стосунки з різного характеру людьми давали неабияк про себе знати. Керівництво не могло натішитися молодим офіцером, що розпростував крила з погонами, і його, як тільки траплялася нагода, підіймали в званні все вище й вище, від чого погони все важчали й важчали.

Коли зустрів її, то вже був у званні капітана-лейтенанта. Це була молоденька особа в обтягуючих гарну фігурку джинсах, що тільки-но приїхала в приморське місто