Читати книгу - "Без крові. Така історія"

Я хотів би з приємністю згадати П’єранну Кавайчіні, а з нею й усіх працівників музею, що опікувалися мною з чисто бостонським тактом. Я завдячую їм тишу, без якої не може початися жодна оповідь.

А. Б.

Така історія

Переклад з італійської Юлії Григоренко[2]

Увертюра

У Парижі стояла тепла травнева ніч 1903 року.

Дорогою до залізничних станцій Сен-Лазар і Монпарнас сто тисяч парижан стікались у натовп, покинувши посеред ночі свої домівки. Хтось навіть не лягав спати, а дехто заводив будильник на неподобно ранню годину, аби потім, вилазячи з ліжка, тремтіти від холоду, безшумно вмиватися і наштовхуватися на речі, шукаючи куртку. Дехто покидав домівки цілими сім’ями, та переважно у цю подорож пускалися одинаки, часто всупереч будь-якій логіці і здоровому глузду. А потім жінки лягали в уже спорожнілі ліжка. Батьки обмінювалися кількома словами, повторюючи те, що вже було сказано вчора, кілька днів, кілька тижнів тому. Головне для них — незалежність власних дітей. Батько підіймав голову з подушки і дивився на годинник. Друга година ночі. Неспокій, як на таку годину, був незвичним, бо стотисячна юрба посеред ночі — це наче водяний потік, що тече у пересохле річкове русло, у порожню обмілину, вимиваючи каміння. Лише плескіт води об воду. Так само гомін їхніх голосів протікав крізь зачинені віконниці, крізь нерухомі об’єкти і порожні вулиці. Багатотисячний натовп приступом узяв залізничні станції Сен-Лазар і Монпарнас, бо всі боялися, що їм не стане місця у потязі, що йшов у Версаль. Та місця, врешті, вистачило всім. О другій тринадцять потяг рушив. Він мчить на Версаль.

У королівському саду, неначе на нічному пасовищі, нерухомо під кронами дерев, огорнені пахощами оливи й ароматом слави, наразі ще таємничі, сховані під залізним риштуванням, приховуючи своє поршневе серце, стояли 224 АВТОМОБІЛІ. Вони мали взяти участь у великих автоперегонах з Парижу в Мадрид, на південь Європи, вийти з туману на сонце. Дозвольте мені побачити мрію, швидкість, диво, не зупиняйте мене поглядом сумних очей, дайте прожити мені цю ніч там, на краєчку світу, лишень цю єдину ніч, а потім я повернуся. У версальських садах, шановні пані, розпочинаються перегони мрії, любі дами, «Панар-Левассор», 70 кінських сил, 4 циліндри з перфорованої сталі, як гармати, шановні пані. Ці МАШИНИ могли рухатися зі швидкістю 140 кілометрів на годину і, покоцані-побиті бездоріжжям, усупереч логіці і здоровому глузду, досягати пункту призначення швидше, ніж потяги на своїх блискучо-надійних коліях на швидкості 120. Так, колись були певні, — упевнені, що швидше за ці потяги їхати вже неможливо. Говорячи по-людськи, то була гранична швидкість, то був край світу. Саме цим і можна пояснити той факт, що о третій годині, посеред теплої травневої ночі зі станції у Версалі несподівано вивалив стотисячний натовп; дайте прожити мені цю ніч там, на краєчку світу, лишень цю єдину ніч, а потім я повернуся назад. Якщо хоч би одна машина підіймалася сільським шляхом, усі щосили через усе поле бігли назустріч хмарі пилу і, полишаючи свої схованки, наче діти, поспішали, аби побачити, як автівка проїжджатиме повз церкву, згідливо киваючи передком. Побачити 224 машини вкупі — то була цілковита дивина. Найшвидші, найпотужніші, найвідоміші. Вони були королевами. Машина була королевою, бо тоді її ще не вважали засобом пересування, вона народилася королевою, а змагання були для неї троном, її короною, машин ще-не існувало — були лише КОРОЛЕВИ; приходь, поглянь на них у Версалі, у Парижі, цієї теплої травневої ночі тисяча дев’ятсот третього року.

Вони чекали світанку, щоб розпочати перегони. Потім, за командою, вони поїхали на Мадрид. За правилами змагань, вони мали рушати за хвилину одна за одною. Маршрут розбили на три етапи: переможець визначався за сумою часу, показаного на всіх етапах.

Мотоцикли також брали участь у перегонах, але то була зовсім інша річ.

Машина, що почала лиш за мить до тебе, то лише хмара пилу, що знаходиться перед тобою. Коли заїжджаєш у цю густу хмару, знаєш, що автівка суперника вже близенько. Ти її не бачиш, але знаєш, що вона поряд. Тож ти наосліп кидаєшся всередину. Так може тривати дуже довго. Коли, нарешті, ти бачиш її бампер, починаєш сигналити, просячи тебе пропустити. Так, сліпма, залишаєшся у хмарі пилу, допоки не порівняєшся з суперником і не виїдеш передком уперед. Тепер хмара розсіюється, і ти знову можеш бачити те, що відбувається перед тобою. Що б не з’явилося перед твої очі, ти це заслужив шалом свого обгону, і ось тепер воно чекає на тебе. Один крутий поворот, вузький місток, захват від того, що виїхав на пряму дорогу поміж тополь. Узуті в гуму колеса ледь торкаються ям, захисних тумб, що обгороджують шлях; люди, що перехилилися через перила, не ймуть віри в те, що коїться. Незрозуміло, як ти залишився живий.

Що ж до іспанців, там, у Мадриді, то вони чекали фінішу перегонів наступного ранку, на світанку. А наразі, непевні, вирішили всю ніч протанцювати.

Моє волосся гарно розділене, неначе сяючі пшеничні колоски на пагорбах мого містечка; під блакитним наметом стоять 224 накриті столи, як того бажав король, що правив Іспанією в ці дні тисяча дев’ятсот третього року. І я — головний офіціант цього застілля. Просто перед фінішною стрічкою — це безнастанне сяяння кришталю та срібла. Одну за одною я протер кришталеві чаші — і за кілька годин я знову їх протру, аби витерти ранкову росу. Я пообіцяв, що коли вони задзвенять під гуркіт королівських машин, то будуть бездоганними, — саме тому я поливаю водою останні сто метрів через кожні дві з половиною години. На моєму кришталі не знайдеш жодної пилинки, хлопче.

Покажіть мені вуста юних панночок, що торкнуться цього кришталю, чи подих, від якого запотіє його прозорість, дайте відчути тріпотіння серця, з яким перед іспанськими дзеркалами, яким я заздритиму все своє життя, приміряють вони сукні у цю мить.

А тим часом перші автомобілі вже почали прибувати в Шартр. Перед тим, як у супроводі комісарів змагань на мотоциклах заїхати в місто, вони помалу збавляють хід.

Вони ще не відійшли від щойно перерваної гонитви, і від них ще йшов важкий запах перегонів. Пілоти користалися перепочинком, щоб попити, протерти свої окуляри. Ті, хто їхав на більших авто і мав механіків, обмінялися кількома словами. Виїхавши за місто і залишивши комісарів позаду, залізні коні