Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— У нас нема валізок. Загубили по дорозі, — сказала жінка.

Портьє всміхнувся. Він був славний хлопець. Провів їх очима, аж поки вони зникли на сходах, і не подумав про них нічого поганого.

Вони зайшли до номеру, але ніхто з них не потягнувся до вимикача. Вивіска, що блимала за вікном, кидала бліді червоні відблиски на стіни й обставу кімнати. Жінка поклала торбинку на крісло й підійшла до вікна. Відслонила прозорі фіранки і якийсь час дивилася вниз, на вулицю. Унизу зрідка, не поспішаючи, проїжджали автомобілі. На стіні дому навпроти освітлені вікна вели лік домашніх вечорів чийогось маленького світу: сумних чи веселих — як звичайно. Вона повернулася, скинула шаль і поклала її на столик. Чоловік стояв і чекав. Він питав себе, чи не варто було б сісти на ліжко або сказати щось на тему цього номеру, наприклад, що він цілком непоганий. Жінка бачила, як він стоїть посеред кімнати у своєму пальті; він здавався їй геть самотнім, поза часом і простором, мов герой кінофільму. Вона підійшла до нього, розстебнула ґудзики його пальта і скинула його на підлогу. Вони були дуже близькі. Вдруге у своєму житті дивились одне одному в очі. Тоді він дуже повільно нахилився до неї з наміром поцілувати її в губи. Вона не поворухнулася й мовила: «Не будьте смішні». Чоловік зупинився й так і завмер, злегка нахилений уперед. Усередині він відчував, що все от-от закінчиться. Але жінка поволі підняла руки, зробила крок уперед і обняла його, спершу ніжно, а тоді з усієї сили, поклавши голову йому на плече й усім тілом припавши до його тіла. Очі в чоловіка були розплющені. Він бачив перед собою вікно, що миготіло червоними відблисками.

Він відчував тіло жінки, що стискала його в обіймах, чув і її пальці у своєму волоссі. Він заплющив очі. Обхопив жінку руками. І з усією силою, що лишалася в його старечих м'язах, притис її до себе. Коли вона почала роздягатися, він сказав, іронічно всміхаючись:

— Тільки не сподівайтеся на щось надзвичайне.

Лягаючи зверху, він усміхнувся і сказав:

— Ви красуня.

З сусіднього номеру долинали ледь чутні звуки радіо. Чоловік лежав горілиць на величезному ліжку, зовсім голий. Уп'явшись очима в стелю, він думав, чому в нього паморочиться голова: чи то від утоми, чи то від випитого вина. Поруч, повернувшись на бік, обличчям до нього, непорушно лежала жінка; очі в неї були заплющені, голова спочивала на подушці. Вони трималися за руки. Чоловікові хотілося почути її голос, але він розумів, що їм більше нічого сказати одне одному і що в цю мить будь-які слова здаватимуться сміховинними. Тому він мовчав, відчуваючи, як сон перемішує його думки й навіває туманні спогади про той вечір у «Мато Рухо». Ніч надворі була геть непроникна, а час, у якому він загубився, — безмірний. Він подумав, що має бути вдячний цій жінці, яка за руку привела його сюди, — крок за кроком, наче мати дитину. Мудро і без поспіху. І тепер зробити те, що лишалося, було зовсім неважко.

Він стиснув її руку й відчув потиск у відповідь. Йому хотілось повернути голову й поглянути на неї, але натомість він відпустив її руку й обернувся на бік, спиною до жінки. Йому здалося, що саме цього вона від нього чекала: якогось жесту, що звільнив би від його присутності, щоб вона могла на самоті зосередитися на тому, яким буде її останній крок. Він відчував, що його ось-ось поглине сон. Він іще встиг подумати, що даремно лежить тут голий: таким його й знайдуть, і всі, кому охота, будуть на нього витріщатися. Але він не зважився сказати про це жінці. Він трохи повернув голову в її бік, хоч і не настільки, щоб можна було її побачити, і сказав:

— Хочу, щоб ви знали: мене звати Педро Кантос.

Жінка звільна повторила:

— Педро Кантос.

Чоловік сказав:

— Так.

Тоді знову поклав голову на подушку й заплющив очі.

Ніна не переставала подумки повторювати це ім’я. Воно зісковзувало з уст гладко, без зачіпок, мов скляна кулька, що скочується з похилої таці.

Вона повернула голову й поглянула на свою торбинку, що лежала на кріслі коло дверей. Подумала, що треба піти й забрати її звідти, а проте так і лишилася лежати. Подумала про лотерейний кіоск, про офіціанта в кафе, про таксі з сидіннями в целофані. Вона знову побачила, як плаче Педро Кантос, заховавши руки в кишені пальта. Побачила, як він пестить її, затамувавши подих. «Я ніколи не забуду цього дня», — мовила вона собі. А тоді повернулася на бік, підсунулась до Педро Кантоса й зробила те, заради чого жила. Вона скулилась калачиком у нього за спиною: підтягнула коліна до грудей і акуратно звела докупи ноги, щільно склавши литки й ступні, м’яко стуливши стегна, коліна — мов дві чашечки в хиткій рівновазі одна на одній, між кісточками — ні найменшого просвіту; трохи зсутулила плечі й заховала долоні межи ноги. Поглянула на себе. І побачила постаріле дівча. Усміхнулася. М’якунець у шкаралупці.

Вона подумала, що збагнути сенс життя навряд чи можливо, однак цілком імовірно, що ми йдемо по життю з одним тільки бажанням — знову повернутися в те пекло, яке нас породило, й лишатися там поряд із тим, хто свого часу нас із цього пекла врятував. Вона запитувала себе, звідки береться оця абсурдна прив’язаність до найжахливішого, але не знаходила відповіді. Вона розуміла одне: нема нічого дужчого за цей інстинкт, що каже повертатися туди, де нас брали на муки, і відтворювати цю мить знову й знову, рік за роком. Думаючи, що той, хто врятував нас одного разу, рятуватиме нас завжди. У безконечному пеклі, такому самому, як те, звідки ми вийшли. Але несподівано милосердному. І без крові.

За вікном і далі низалося намисто червоних виблисків. Здавалось, то багряніє заграва пожежі. Ніна притулилася чолом до спини Педро Кантоса. Заплющила очі й заснула.

Подяки

Я почав писати цю книжку, коли гостював у бостонському Музеї Ізабелли Стюарт Ґарднер. Це дуже дивне місце, щось на зразок кам’яниці венеціянських патриціїв — тільки-от не у Венеції. Воно народилося в уяві його засновниці, американської колекціонерки, що зібрала в цих стінах колосальні мистецькі скарби й залишила їх нащадкам з одною умовою: щоб усе лишалося, як є. І дотепер там усе лишається так, як вона забажала. Я неначе приїхав у гості до американської тітки-мільярдерки. Усе це,