Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

зі мною навіть попри власні інтереси й ризик виставити себе в поганому світлі. Саме тієї миті я несподівано відчула, що можу завжди йому вірити.

Тієї ночі ми кохалися ще з більшою пристрастю. Прокинувшись, я усвідомила, що Ніно зізнався у провині переді мною, а отже визнав, що в його очах я завжди була незвичайною, навіть тоді, коли він зустрічався з Надею Ґальяні і був коханцем Ліли. Ох, як же мені подобалося, що він не лише кохав мене, а й захоплювався моїм розумом! Він дав мені свій рукопис, а я допомогла відредагувати його якнайкраще. Під час відпочинку в Арджентаріо я відчула, що мені нарешті вдалося виявити свій талант слухати, розуміти, висловлюватися. І це підтверджувалося – так я собі з гордістю думала! – чималим успіхом за межами Італії моєї книжки, яку я написала, підбадьорена бажанням йому сподобатися. Тоді мені здавалося, що в мене є все. Бракувало тільки Деде й Ельзи.

16

Свекрусі про Ніно я нічого не сказала. Натомість розповіла про французький журнал і про те, що я занурилася в роботу над статтею. А тому, хоч я цього не хотіла, була змушена скористатися її допомогою і подякувати за піклування про внучок.

Незважаючи на недовіру до Аделе, тієї миті мені стало очевидно, що насправді вона порушила дуже важливе питання. Як я зможу одночасно жити власним життям і дбати про дітей? Звичайно, я розраховувала в найближчому майбутньому переїхати до Ніно, тоді ми б допомагали одне одному. А поки що? Хіба так не краще, не легше – бачитися з Ніно, з Деде й Ельзою, писати, зустрічатися з читачами й брати участь у суспільних заходах, протистояти натискові П’єтро, який хоча й почав міркувати тверезіше, але все одно тиснув на мене? Не кажучи вже про гроші. Їх залишалося небагато, і невідомо було, скільки мені заплатять за нову книжку. Про те, що я сама відразу винайму житло й зможу оплачувати телефон, проживання дітей і своє, навіть не йшлося. До того ж у мене не було ясного уявлення, де саме ми мали жити. Часом я поривалася негайно поїхати й забрати доньок, але куди б я їх повезла? До Флоренції, у квартиру, де вони народилися й виросли і де, побачивши заспокоєного татка і врівноважену маму, вони б вирішили, що все якимось дивовижним чином владналося і повернулося, як було раніше? Я не хотіла їх обманювати, адже при першій появі Ніно я б їх ще більше розчарувала. Мені варто було попросити П’єтро піти з дому, хоч розлучалися ми з моєї вини? Чи я мала піти сама?

До Генуї я поїхала з купою різних думок у голові й без єдиного рішення.

Свекри зустріли мене з вишуканою відчуженістю, Ельза – з непевною радістю, а Деде – вороже. Я погано пам’ятала їхню домівку у Генуї, у моїй пам’яті закарбувалося хіба що відчуття простору і яскравого світла повсюди. Насправді їхні кімнати були заставлені книжковими полицями й антикварними меблями, прикрашені кришталевими люстрами, важкими шторами та застелені коштовними килимами. Лише зала була яскраво освітленою завдяки великому французькому вікну від стелі й до підлоги, з якого відкривався чудовий вид на море – це робило його найціннішою прикрасою кімнати. Я помітила, що доньки почувалися тут краще, ніж удома: брали все, що заманеться, торкалися до всього, і ніхто не робив їм за це зауважень. Вони зверталися до хатньої робітниці ввічливим, але водночас наказовим тоном, якого навчилися від бабусі. У перші години дівчатка показували свої кімнати, сподівалися, що я захоплюватимуся їхніми численними іграшками – такими дорогими, що ми з їхнім батьком нізащо б таких не купили! – розповідали про все чудове й захопливе, що вони робили й бачили. Згодом я зрозуміла, що Деде більше любить діда, а Ельза, хоч і обіймала мене міцно й цілувала, з будь-яким проханням зверталася до Аделе, а коли втомилася, то залізла до неї на руки й поглядала на всіх сонними оченятами, запхавши великого пальця до рота. То діти так швидко навчилися обходитися без мене?! Чи то вони так настраждалися через побачене й почуте протягом останніх місяців, що тепер боялися знову прийняти мене, бо я нагадувала їм про пережиті страхи? Не знаю. Звичайно, у мене не вистачило сміливості відразу заявити: збирайтеся, ми їдемо. Я залишилася на кілька днів, почала знову піклуватися про дітей. Свекри мені не заважали, не втручалися, коли Деде противилася моїм вимогам і шукала в них підтримки, вони м’яко уникали конфліктів.

Особливо Ґвідо у перші дні слідкував за тим, щоб ми обговорювали лише сторонні справи та не згадували про розрив з його сином. Щоразу після вечері, коли Деде з Ельзою йшли спати, він із ввічливості складав мені компанію, а потім зачинявся в кабінеті і працював за північ (П’єтро, як виявилося, в усьому вдався у батька). Він почувався зі мною незручно, зазвичай приховував збентеження за політичними дискусіями: про кризу капіталізму, необхідність контролю над державними витратами, збільшення кількості збіднілих верств населення, землетрус у Фріулі як символ соціальної нестабільності в Італії, великі труднощі, з якими доводиться мати справу лівим силам, старим партіям та політичним групам. Але він говорив про це, не виявляючи анінайменшого інтересу до моєї думки, яку я врешті навіть не намагалася висловлювати. А коли й запитував щось, то лише про мою книжку, італійське видання якої я вперше побачила саме в їхньому домі: невеличкий невиразний томик, що надійшов поштою разом з багатьма іншими книжками й журналами, які постійно накопичувалися на столах, чекаючи свого часу. Одного вечора йому спало на думку мене порозпитувати, і я, знаючи, що він не читав і не читатиме книжку, коротко виклала йому зміст та порушені теми, а також зачитала кілька цитат. Він слухав мене уважно й зосереджено. Лише в одному місці професорським тоном покритикував уривок із Софокла, який я неправильно процитувала, змусивши мене засоромитися. Цей чоловік мав авторитет, і якщо порівняти авторитет із патиною, то часом достатньо незначного зусилля, аби на ній з’явилася тріщина, через яку проглянула інша особа, значно приземленіша. При моїй згадці про фемінізм Ґвідо несподівано забув про стриманість, в очах зблиснула неочікувана зловтіха, він розчервонівся – хоч завжди відрізнявся хворобливою блідістю! – і саркастично взявся цитувати гасла з вуличних демонстрацій: «Любе дзеркальце, повідом: чи буває оргазм у жінок? Ні!» Або: «Ми – не машини для розплоду, ми – жінки, що борються за свободу!» Виспівував їх і збуджено реготав. Коли збагнув, що мене його поведінка неприємно вразила, то вхопив окуляри, нервово їх протер і подався до свого кабінету працювати.

Протягом тих вечорів Аделе зазвичай відмовчувалася, але згодом мені стало ясно, що і вона, і її чоловік незграбно намагалися вивести мене на щиру розмову. Оскільки я всіляко намагалася