Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

уникнути її, врешті саме свекрові довелося взяти удар на себе, порушивши складну тему. Коли Деде з Ельзою побажали нам на добраніч, він ніби жартома запитав у дівчаток:

– А як же звати таких гарненьких синьйорин?

– Деде.

– Ельза.

– А далі? Дідусь хоче почути повне ім’я.

– Деде Айрота.

– Ельза Айрота.

– А чому ви Айроти?

– Бо ми як татко.

– А ще як хто?

– Як дідусь.

– А вашу маму як звати?

– Елена Ґреко.

– А ваше прізвище Ґреко чи Айрота?

– Айрота.

– Молодці! На добраніч, мої дорогенькі, солодких вам снів!

А після того, як дівчатка вийшли разом з Аделе, він промовив, ніби продовжуючи розмову:

– Я дізнався, що ви розлучаєтеся з П’єтро через Ніно Сарраторе.

Я аж підскочила від несподіванки, мовчки кивнула.

Він посміхнувся, почав хвалити Ніно, але без того беззастережного захоплення, як робив це раніше. Назвав його розумним хлопцем, який добре знається на своїй справі, але – особливо наголосив на протиставному сполучнику – але він «непостійний», і повторив це ще раз, ніби розмірковуючи, чи правильне слово дібрав. Потім зауважив: останнє з написаного Сарраторе йому не сподобалося. І несподівано зневажливим тоном скинув його до купи тих, хто вважав, що набагато важливіше змусити працювати механізми неокапіталізму, аніж і надалі домагатися перебудови соціальних і виробничих відносин. Він скористався цією термінологією, і кожне його слово пашіло зневагою.

Я не змогла втриматися. Кинулася переконувати, що він помиляється, і Аделе зайшла до кімнати тієї миті, коли я цитувала щось із написаного Ніно, щось особливо радикальне, а Ґвідо слухав мене з глухим мугиканням, яке він зазвичай видавав, коли вагався, погоджуватися йому чи заперечувати. Я враз замовкла, намагаючись стримати хвилювання. Мій свекор, здавалося, на кілька хвилин пом’якшав («урешті, усім важко орієнтуватися у кризовому маразмі, і я можу зрозуміти, що таким молодим людям, як він, складно; особливо якщо в них є велике бажання щось зробити»). Потім він підвівся, щоб рушити до свого кабінету. Але перед тим, як вийти, передумав. Зупинився на порозі й різко промовив:

– Однак робити це теж можна по-різному. Розум Сарраторе не базується на традиціях, йому більше до вподоби здобувати прихильність тих, хто при владі, аніж боротися за ідею. З нього вийде послужливий спеціаліст.

Айрота замовк попри схвильованість, ніби в останню мить зупинився, щоб не бовкнути зайвого, що вже крутилося на кінчику язика. Обмежився тим, що буркнув нам: «На добраніч», – і пішов до кабінету.

Я відчула на собі уважний погляд Аделе. «Треба й собі забиратися звідси, – подумала я, – знайти якийсь привід, сказати, що втомилася». Але я сподівалася, що Аделе скаже щось таке, що зможе мене заспокоїти, а тому запитала:

– Що означає «розум Ніно не базується на традиціях»?

Вона іронічно посміхнулася:

– Означає, що він ніхто. А такі люди зазвичай вважають, що найважливіше – стати кимось. За будь-яку ціну. Як наслідок, синьйор Сарраторе – особа ненадійна.

– Тоді виходить, що й мій розум не базується на традиціях.

Вона знову посміхнулася.

– Авжеж, так і є. Ти справді ненадійна.

Зависло мовчання. Аделе говорила зі мною спокійно, ніби в її словах не було ніякої критики, а лише констатація фактів. Але я все одно образилася.

– Що це значить?

– Що я довірила тобі свого сина, а ти повелася з ним нечесно. Якщо тобі потрібен був інший, чому ти не одружилася з ним?

– Бо тоді я ще не знала, що мені потрібен інший.

– Брешеш.

Я на мить замислилася, врешті визнала:

– Так, брешу, але тому, що ти змушуєш дати однозначні пояснення, а однозначні пояснення, як правило, містять брехню. Ти теж відгукувалася погано про П’єтро, навіть була на моєму боці, проти нього. Теж брехала?

– Ні. Я справді була на твоєму боці, але в межах домовленості, якої ти мала дотримуватися.

– Якої?

– Залишатися із чоловіком і дітьми. Ти була Айротою, твої діти теж були Айротами. Я не хотіла, щоб ти почувалася нещасливою чи чужою, намагалася допомогти тобі бути гарною матір’ю і дружиною. Але якщо домовленість порушено, усе змінюється. Від мене й мого чоловіка ти більше нічого не отримаєш. Навіть так: я відберу в тебе все, що дала.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій, як то робила вона.

– Аделе, – промовила, – я Елена Ґреко, і мої діти – це мої діти. І мені начхати на вас, Айрот.

Вона зблідла, суворо кивнула.

– Воно й видно, що ти – Елена Ґреко, аж занадто. Але дівчатка – діти мого сина, і я не дозволю тобі зруйнувати їм життя.

Після цього вона розвернулася й пішла спати.

17

То була моя перша сутичка зі свекрами. За нею були й інші, але жодна з них не доходила до такої неприхованої зневаги. Надалі вони обмежувалися тим, що демонстрували мені всіма способами: якщо я маю намір ставити на перше місце власні інтереси, то Деде й Ельзу краще довірити їм.

Я, звичайно, із цим не погоджувалася. Не було й дня, щоб я спересердя не хотіла негайно забрати дітей до себе, байдуже куди – до Флоренції, Мілана, Неаполя, – аби тільки не залишати їх у тому домі ані на мить. Але швидко заспокоювалася, відкладала від’їзд, бо щоразу траплялося щось таке, що мені перешкоджало. То, наприклад, телефонував Ніно, і я не витримувала і мчала до нього, хай би де він був. А згодом і в Італії розпочалася невелика кампанія з просування моєї книжки, яка, попри неувагу до неї критиків найбільших газет, усе одно мала успіх. Таким чином зустрічі з читачами часто поєднувалися із зустрічами з коханим, і я дедалі більше часу проводила далеко від доньок.

Мені щоразу було дуже боляче розлучатися з ними. Я відчувала на собі їхні обвинувальні погляди і страждала. Однак уже у вагоні, коли я працювала й готувалася до бесід із читачами, коли з нетерпінням чекала зустрічі з Ніно, мене охоплювала неймовірна радість, від якої душа співала. Досить швидко я призвичаїлася почуватися щасливою й водночас нещасною, ніби це стало моїм новим життєвим станом. Коли я поверталася до Генуї, почувала провину: Деде й Ельза були там як удома, ходили до школи, завели собі друзів, не потребували моєї присутності. Але щоразу, коли мені знову треба було збиратися в дорогу, те почуття провини перетворювалося на набридливу перешкоду і притихало. Звичайно, я й сама це розуміла, такі перепади змушували мене почуватися нікчемою. Принизливо усвідомлювати, що всього лиш крапля популярності та кохання до Ніно змогли заступити собою Деде й Ельзу. Але саме так і було. Відлуння Лілиних слів «подумай про доньок» у той період стало незмінним епіграфом до мого нещасного стану. Я постійно подорожувала, ночувала в різних ліжках, не могла заснути. Мені весь час спадали на думку прокляття матері, що змішувалися з Лілиними словами. Обидві, хоч я змалку