Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Все, що від вас вимагається, Валеріє, це знаходитись поруч з Владом і виконувати будь-які його команди. Або мої. Якщо вам скажуть «падати» – ви впадете, якщо скажуть «бігти» – побіжите.

Я обережно поставила чашку з недопитим чаєм на ґанок, побоюючись запустити її по цілком конкретній траєкторії у цілком конкретну ціль та, мило посміхаючись, спитала:

– Ви на кінолога не вчились? А я – на собаку – так ні!

– Соколовська! – зірвався на крик професор. – Ви хоч розумієте, що від цього може залежати ваше життя, та й не тільки ваше?!

Я зіскочила на ноги, з задоволенням відмічаючи, що нога дійсно більш не турбує та, оскільки стояла на сходинку вище, опинилась на рівні з обличчям Колвіна, тепер пробуравлюючи його очі в очі:

– А ви розумієте, Ігоре Дмитровичу, що існує нормальна людська мова, котрою можна цілковито комфортно висловлюватися, а не цей ваш – діалект для псарні! Спробуйте, нарешті, говорити зі мною не як з ідіоткою! Хоч інколи – задля різноманітності! 

Розвернувшись та ледве не відфутболивши чашку, я попрямувала в дім, кинувши на ходу:

– Власію, будьте люб’язні, підкажіть, будь ласка, де моє місце? – навмисне акцентувала останнє слово.

– Ти про спальню, тобто? – спробував пом’якшити ситуацію вартовик. – Та ж нагорі.

– Красно дякую, Власію! Піду займу: команда пролунала «спати»!

Поки підіймалась по сходах, встигла почути невдоволене професорське буркотіння:

– Влад, в тебе вистачить сил та вправності утримати цю… газель, щоб вона не стрибнула в разі чого, куди не треба?

– Ображаєте, Ігоре Дмитровичу! Тільки ви даремно: Лєрка розумна. І реакція в неї відмінна. Характер, щоправда… Так в тих умовах, де ми зростали, золоті характери не виходять.

– Я знаю, – буркнув Колвін. – Але й ти знаєш, що в тих обставинах, в яких ми можемо опинитись, потрібні інші навички, а їх в неї нема. Проте гонору…

Далі я вже не слухала, тому що чоловіки увійшли в дім, і я швиденько зникла нагорі.

 

***

Виспалась я, попри всі тривоги першої половини минулого дня, просто чудово. Мабуть, заспокійливий ефект чаю спрацював. А розбудив мене негучний голос Власія:

– Прокидайся, дівонько. Пора вже. Я тобі тут чайку задля бадьорості приніс, й млинці із медком.

Я розплющила очі: вартовик так по-доброму посміхався, що мені обійняти його захотілось. Очі миттєво защипало, і я почала їх терти, наче спросонку, та Власія, виявилось, цим навколо пальця не обкрутиш. Він сховав посмішку у кулачка, хмикнув та спробував сердито зімкнути брова:

– Ти що то надумала?! А, ну, швиденько очі на сухе місце повернула! Ти ба! Вогкість вона мені тут розводити буде. Пий чай, давай.

– Дякую, Власію, – я взяла чашку й відсьорбнула пахучий настій, – ви – добрий.

– А то ж він, скажеш, злий?

– Хто?! – втупилась я в нього.

– Сама знаєш.

– Та не знаю я нічого!

– Ну, так, ну, так. І він такий само упертий. Все ж бачить, та все одно…, – продовжив він буркотіти. – І ніч безперестанку бігав – прислухався.

– Хто бігав? До чого прислухався? – я вже нічого не розуміла.

– Та ти, пий, пий. Чоловіки он вже чекають.

Я допила чай, до речі, дійсно смачний та реально підбадьорливий – треба буде рецепт вивідати – заїла млинцем, та хоч якось спробувала ліквідувати атомний вибух на моїй голові, мінімізуючи наслідки. Власій задоволено кивнув, підморгнув та подріботів попереду. Я попленталась за ним. Чи був у мене страх того, що відбудеться? Навіть не знаю. За останню добу дана емоція встигла дивно нівелюватись через неможливість порівняти те, що відбувається, з моїм уявленням про дійсність. Здавалось, я дивлюсь кіно за власною участю, а під час знімання, як відомо, жоден актор не постраждав.

Унизу Влад за столом теж щось допивав, а Колвін, зі складеними на грудях руками, стояв біля вікна і щось видивлявся у темряві, трохи розведеній тьмяним світлом місяця та далеких холодних зірок. На звуки моїх кроків професор озирнувся:

– Як ви почуваєтесь, Валеріє? – окинув він мене поглядом з голови до ніг, та у зворотному напрямку.

Дуже хотілось відповісти йому його ж фразою «Чаєм отруїлись, Ігорю Дмитровичу?», та стрималась:

– Живіше від усіх живих, – з викликом я втупилась в його крижані очі, хоча, наразі, холодом з них не віяло. – Настій у Власія чудовий – мертвого підніме.

Колвін погодився зі мною мовчазним кивком та знову відвернувся до вікна. Зате Власій ніяк не міг вгамуватись:

– Так то ж… чайок Дмитрович заварював.

Ну, от хто за язика тяг?! Його. І мене також:

– Спра-а-авді? Інгредієнти, мабуть, сплутав спросоння: замість того, щоб упокоїти, він сипнув воскрешаючого. Не переживайте, Ігорю Дмитровичу, – намагалась я пропекти поглядом його залізобетонну спину, – вам ще пощастить збути мене з рук: я – те ще джерело вдачі та везіння.

Колвін, мабуть, собі теж заварив чогось понадзаспокійливого, оскільки у його голосі, поки він йшов до дверей, була лиш втома:

– Вашу б енергію, Валеріє, та в мирних цілях: гори б зрушили.

Шанс відповісти мені не надали, зникнувши за дверима. Мудре рішення. Доросле. Кінець кінцем, він тут професор, а я так – дятел мозкодзьобний.

Поки я зсередини закипала, не встигнувши виплеснути усю накопичену жовч, Власій багатозначно покашлював, а Владька тихенько давився чаєм, чим невимовно мене порадував, надавши свою тушку для тортур:

– Ну, от ти ще чого?!

– Ні-ні, Лєрочка! Я тишком-нишком п’ю чай, – він не втримався й приснув. – Чим він тебе так допік?

– Чотири роки знущань! Як гадаєш: недостатній привід розізлитись?

– Ну, судячи з його реакції на тебе, ти навряд чи зносила все покірливою вівцею.

Мій кулак врізався межи Владькиних лопаток – його щастя, що він чай допив:

– Мене ще з вівцею не порівнювали!

Він підійняв руки: