Читати книгу - "Здіймається буря"

спостерігав, як білий котик несе свою білку до купи свіжини. Хмаролап поклав її та почимчикував до новацького кубла, не взявши собі ні шматочка, хоча їжі було вдосталь. Вогнесерд похолов, зрозумівши, що новак уже підкріпився на полюванні. «Та скільки ж разів на день цей малий може порушувати вояцький правильник?» — роздратовано подумав він.

— Хмаролапе! — гукнув Вогнесерд.

Котик підвів голову.

— Що? — нявкнув він.

— Хочу з тобою поговорити.

Хмаролап поволеньки побрів до нього, а Вогнесерд тим часом стривожено запримітив, що Вітрогон спостерігає за ними з вояцького кубла.

— Ти їв нині на полюванні? — суворо запитав виховник.

Хмаролап знизав плечима.

— Ну то й що, коли раптом їв? Я був голодний.

— А що нам каже вояцький правильник стосовно трапези перед тим, як поїсть Клан?

Вогнесерд перевів погляд на крони дерев.

— Якщо ця частина правильника схожа на решту, тоді це, мабуть, заборонено, — промурмотів Хмаролап.

Притлумивши роздратування, Вогнесерд запитав:

— Ти підібрав ту горлицю?

— Не зміг. Вона десь зникла.

Вогнесерд здивовано збагнув, що навіть не знає, вірити Хмаролапові чи ні. Він вирішив не копирсатися в цій справі.

— Чого ж ти не пішов на влови з Вітрогоном? — запитав воєвода натомість.

— Він задовго збирався. Та я все одно більше люблю полювати наодинці!

— Ти поки що новак, — суворо нагадав йому Вогнесерд. — І навчишся полювати значно краще, якщо будеш тренуватися з вояком.

Хмаролап зітхнув і кивнув.

— Так, Вогнесерде.

Вогнесерд гадки не мав, чи почув його новак.

— Будеш так поводитися — ніколи не заробиш собі вояцьке ім’я! Чи сподобається тобі дивитися церемонію назовництва Зололапа і Шиполапа, коли ти сам ще будеш новаком?

— Не буде такого, — заперечив Хмаролап.

— Ну, одне я тобі скажу точно. Ти будеш сидіти в таборі, а вони підуть на Зборище.

Нарешті Вогнесерд, здається, привернув його увагу. Біленький новак витріщився на нього, мовби не повірив своїм вухам.

— Але… — почав Хмаролап.

— Коли я розповім про це Синьозірці, вона, гадаю, погодиться зі мною, — люто урвав його Вогнесерд. — А зараз іди геть з-перед очей!

Опустивши хвоста, Хмаролап побрів до інших новаків, які спостерігали за ним із кубла. Вогнесерд же навіть не повів очима, щоб пересвідчитися, чи бачив цю сцену Вітрогон. Просто зараз йому було байдуже, що решта Клану думала про його учня. Думки інших котів видавалися геть незначущими на тлі того, що Хмаролап і справді міг ніколи не стати справжнім вояком.

Розділ 7

— Синьозірко, вже чверть повні минуло, відколи ми повернулися з височин, — Вогнесерд намагався не згадувати про Місяцескелю. Хоч, окрім них, у кублі нікого не було, йому й досі незручно було говорити про цю невдалу подорож. — На наших землях звідтоді не було слідів ані Вітряного, ані Тіньового Клану. — Синьозірка недовірливо примружилась, проте Вогнесерд не вгавав. — Зараз на тренуваннях стільки новаків, у лісах стільки здобичі, що нам дуже важко постійно тримати на терені трьох вояків. Я… я гадаю, що двох буде достатньо.

— А що як на нас ізнову нападуть? — огризнулася Синьозірка.

— Якби Вітряний Клан дійсно хотів заподіяти шкоди Громовому, — зауважив Вогнесерд, — Багнокіготь не випустив би нас із височин…

«…живими», — подумки закінчив він, вчасно прикусивши язика.

— Добре, — кивнула провідниця. Очі її затягла пелена незрозумілої емоції. — Хай тільки двоє вояків зостаються в таборі.

— Дякую, Синьозірко. Я піду розподілю завтрашні патрулі, — Вогнесерд шанобливо схилив голову і вийшов із кубла.

Надворі на нього вже чекали вояки.

— Білошторме, ти поведеш досвітній патруль, — наказав Вогнесерд. — Візьмеш із собою Піскошторму і Зололапа. Орлякошубе, ви з Порохошубом вартуватимете табір, поки я візьму Хмаролапа на тренування.

Воєвода поглянув на решту вояків, розуміючи, наскільки впевненіше тепер може організувати патрулі. Він чимало у цьому вправлявся, поки Синьозірка майже цілими днями просиджувала у своєму кублі. Відігнавши неспокійні думки, Вогнесерд продовжив:

— Залишаю на ваш розсуд, підете ви зі своїми учнями на тренування чи на полювання, але свіжини має бути не менше, ніж було сьогодні. А то ми вже звикли наїдатися! — Усі коти радісно замуркотіли. — Темносмуже, ти очолиш патруль у сонцепік. Вітрогоне, ти поведеш присмерковий. Можете брати із собою кого завгодно, тільки попередьте їх заздалегідь, щоб вони були готові.

Вітрогон кивнув, а очі Темносмуга зблиснули, і він запитав:

— А хто сьогодні піде на Зборище?

— Я не знаю, — визнав Вогнесерд.

Темносмуг примружив очі.

— Синьозірка тобі не сказала чи вона сама ще не вирішила?

— Ми про це ще не говорили, — відповів воєвода. — Вона скаже, коли буде готова.

Темносмуг повернув голову і подивився на затінені дерева.

— Краще б вона не затягувала. Сонце скоро сідатиме.

— Тобто вам пора поїсти, — зауважив Вогнесерд. — Тобі знадобляться сили для Зборища, якщо ти на нього підеш.

Він занервував від тону Темносмуга, проте тримав себе в лапах. Воєвода сів і зачекав, поки вояки розійдуться. І тільки коли всі пішли, він повернувся до кубла Синьозірки. Вона таки не згадувала про Зборище, а він надто переймався патрулями, щоби самому про це згадати.

— О, Вогнесерде, — Синьозірка зіткнулася з ним ніс до носа на виході з кубла. Судячи з вигляду, вона щойно закінчила вмиватися, і зараз її шубка поблискувала у присмерковому світлі. Вогнесерд відчув неабияке полегшення від того, що провідниця почала знову стежити за собою. — Як поїси, покличеш вояків на Зборище.

— Ем… а кого ж кликати? — запитав Вогнесерд.

Синьозірка наче здивувалася. Вона легко перелічила імена, не згадавши Хмаролапа і згадавши Зололапа, як Вогнесерд і просив кілька днів тому. Він навіть подумав, що, може, забув усе, і провідниця йому вже це казала.

— Так, Синьозірко, — погодився Вогнесерд.

Він шанобливо схилив голову і почимчикував галявиною до купи свіжини. На її верхівці лежав жирний голуб. Воєвода вирішив зоставити пташку Синьозірці. Можливо, така здобич спокусить провідницю, і вона нарешті нормально поїсть. Собі він узяв водяну мишку, бо не почувався дуже голодним. Його надто вже бентежили зміни настрою Синьозірки.

Забравши мишу на своє улюблене трапезне місце, Вогнесерд відчув, як холодний струмочок пробіг йому вздовж хребта. Він інстинктивно зиркнув через плече і знервовано здригнувся: на нього дивився Ожинок. У ту ж мить Вогнесерд пригадав слова Попелюшки: «Він ніколи й не знатиме свого батька. Клан його виростить». Воєвода присилував себе кивнути кошеняті, тоді повернувся і пішов собі до куща кропиви.

Повечерявши, Вогнесерд роззирнувся галявиною. Коти ділились язиками, а ніч тим часом розправляла тіні, несучи в табір довгоочікувану прохолоду. Останнім часом дні були дуже спекотні, і Вогнесерд усе більше шкодував, що не може плавати, як Річкові коти. Він глянув на новацьке кубло. Чи