Читати книгу - "Здіймається буря"

пам’ятає Хмаролап про своє покарання за їжу на полюванні та про те, що не йде на Зборище?

Білий котик був біля старого пня на виході з кубла. Він жартома бився із Зололапом і поки що перемагав. Вогнесерд утішився хоча б тим, що малий ладнав з іншими новаками. «Цікаво, — подумав він, — чи буде Сіросмуг сьогодні біля Чотиридерева? Навряд чи, бо ж він іще й повні не пробув у Річковому Клані. З іншого боку, Сіросмуг повернув їм кошенят Срібнострумки. Річковий провідник, Кривозір, має бути вдячний, бо Срібнострумка була його донькою, тож ті кошенята — його рідня». Вогнесерд плекав надію, що його другові все ж таки дарують привілей прийти на Зборище. Хоча це б означало, що Сіросмуг остаточно став своїм для іншого Клану.

Воєвода підвівся і скликав Громових котів, яким належало рушати на Зборище. Тоді подумки пробігся списком імен, продиктованих Синьозіркою: Мишошубка, Вітрогон, Піскошторма, Орлякошуб, Яснолапка, Зололап і Прудколап. Раптом Вогнесерд зрозумів, що там немає Темносмуга, Довгохвоста і Порохошуба. Усі троє вояків були поплічниками Тигрокігтя. Чи не зумисне Синьозірка зоставила їх на терені? Вогнесерд відчув, що тремтить, коли колишні друзі Тигрокігтя перезирнулись, а тоді разом втупилися в нього. В очах Темносмуга безпомилково читалася лють. Геть знервований, Вогнесерд приєднався до решти котів, які чекали на Синьозірку.

Провідниця тим часом ділилася язиками з Білоштормом біля входу до свого кубла. І тільки коли вояки почали нетерпляче порпати землю, вона підвелася і рушила до них на протилежний кінець терену.

— Поки нас не буде, Білошторм у таборі за старшого, — оголосила Синьозірка.

— Синьозірко, — обережно звернулася до неї Мишошубка. — А що ти плануєш розповісти на Зборищі про те, як Вітряний Клан перепинив тебе на шляху до Місяцескелі?

Вогнесердові плечі напружились. Мишошубка відверто цікавилась, чи слід Громовому Кланові готуватися до ворожого прийому.

— Я не скажу нічого, — твердо відповіла Синьозірка. — Вітряні коти знають, що вони вчинили неправильно. Не слід наражатися на їхню агресію, заявляючи про це перед іншими Кланами.

Громові вояки відреагували на її відповідь ледь помітними кивками. Вогнесерд, прямуючи вслід за провідницею крізь папоротевий тунель у залитий місячним сяйвом ліс, ніяк не міг зрозуміти: коти вбачають у цьому рішенні провідниці прояв мудрості чи слабкості?

Коли вони всі полізли вгору схилом, униз полетіли пилюка та дрібні камінці. Бездощів’я висушило ліс, наче кістки під сонцем, а спечена земля мовби оберталася на порох від найлегшого дотику лап. Опинившись на лісовому привіллі, Синьозірка кинулася вперед. Усі коти вибрались нагору і нечутно помчали поміж дерев, пригинаючись попід вичахлими папоротями і протискаючись поміж кущів ожини. Вогнесерд відстав і рушив у хвості групи.

Піскошторма стишила крок і порівнялася з Вогнесердом. Разом легким стрибком коти здолали обламану гілку, що лежала на землі. Коли вони приземлились, руда войовниця повернулась до Вогнесерда і промурмотіла:

— Синьозірці, здається, знову краще.

— Так, — обережно відповів Вогнесерд, зосередившись на тому, як протиснутися поміж колючих галузок ожини.

Піскошторма вела далі, говорячи тихесенько, щоб її слова не почув ніхто, крім Вогнесерда.

— Вона якась відсторонена. Синьозірка мені здається не такою, як… — киця завагалася, і Вогнесерд не намагався заповнити тишу, яка настала по її словах. Справджувались його найгірші страхи. Інші Громові коти також почали помічати, що Синьозірка була сама не своя.

— Вона змінилася, — закінчила Піскошторма.

Вогнесерд намагався не дивитися на руду кицьку. Натомість майнув убік, уникаючи густого куща кропиви, який Піскошторма просто перестрибнула.

Воєвода мусив її наздоганяти.

— Синьозірка досі вражена, — важко дихаючи, сказав він. — Зрада Тигрокігтя для всіх нас стала потрясінням.

— Я не розумію, чому вона його ніколи не підозрювала.

— А ти коли-небудь підозрювала Тигрокігтя? — відрізав Вогнесерд.

— Ні, — визнала Піскошторма. — Ніхто не підозрював. Проте решта Клану вже, здається, відійшла від шоку. А Синьозірка наче й досі… — кицька знову не здобулась на слово.

— Вона ж веде нас на Зборище, — зауважив Вогнесерд.

— Так, це правда, — проясніла Піскошторма.

— Вона все ще та сама Синьозірка, — запевнив Вогнесерд. — Сама побачиш.

Обоє котів прискорились. Вони легко перестрибнули струмок, який під час весняних паводків неможливо було перейти. Зараз він тонесенькою цівкою біг кам’яним річищем, таким сухим, що важко було уявити, наче вода піднімалася вище.

Коли Вогнесерд і Піскошторма наблизились до Чотиридерева, відрив між ними та іншими вояками значно скоротився. Воєвода вів кицьку слідами Громових котів. Там, де вони проходили, ще й досі тремтіла трава, мовби її листя теж поділяло їхнє стривожене очікування Зборища.

Синьозірка спинилась на гребені схилу і глянула вниз, на долину. Вогнесерд бачив обриси котів, які снували внизу поміж тінями, вітаючи одне одного притишеним муркотом. Судячи із запахів, якими повнилось повітря, Громовий Клан прибув останнім. Воєвода перехопив погляд Синьозірки і побачив, як вона тремтить. Здається, провідниця набиралася духу, перш ніж рушити вниз.

Коли вона подала знак, Вогнесерд і його побратими з Клану помчали вниз. Вибігши на галявину, він збавив крок і почав роззиратися в пошуках Сіросмуга. Річкова воєвода, Леопардошубка, муркотіла про щось із Тіньовим вояком, якого Вогнесерд не впізнав. Кривозір, Річковий провідник, сидів біля Каменешуба, мовчки оглядаючи інших котів. Вогнесерд відчув запах ще одного кота з Річкового Клану й озирнувся, проте це був лише новак, який підійшов привітатися з Яснолапкою. Від Сіросмуга не було ні слуху ні духу. Вогнесерд наче й не здивувався, проте все одно розчаровано опустив хвоста.

До Яснолапки підійшов ще й Тіньовий новак. Вогнесерд знічев’я став дослухатися до їхньої бесіди.

— Ваш Клан не бачив нових волоцюг? Ночезір боїться, що вони можуть і досі ще тинятися лісом.

Вогнесерд завмер, почувши питання Тіньового котика. Усі лісові коти знали про гурт волоцюг. Проте інші Клани не здогадувались, що Громовий воєвода, Тигрокіготь, завів собі дружбу з тими волоцюгами і скористався з них, щоби напасти на власний табір. Вогнесерд застережливо глянув на Яснолапку — мовляв, цить! — але в тому й не було потреби. Біло-руда киця преспокійно відповіла:

— Ми не знаходили їхніх слідів на своїх землях уже добру повню.

Вогнесерд відчув неабияке полегшення, коли Річковий новак додав:

— Ми теж. Певно, вони пішли з лісу.

Вогнесердові хотілося б поділяти впевненість Річкових котів, проте інстинкти йому підказували, що Тигрокіготь і волоцюги одного дня повернуться.

Багнокіготь, Вітряний вояк, який завернув Вогнесерда із Синьозіркою під час їхньої подорожі, сидів за лисячий хвіст від них. Вогнесерд упізнав молодого котика поряд із Багнокігтем. Це був Одновус — брунатний смугастик, з яким Вогнесерд і Сіросмуг затоваришували під час повернення Вітряного Клану з вигнання. Проте зараз Громовий воєвода не наважився підійти. Багнокіготь прохолодно поглядав