Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

дороги майже за пів милі звідси, тактовний на вітрі, і ясність речей, що поглиблює крок, дає за що вхопитися, а тоді стук молотка урвався. Вона йшла й думала. Це був один із безпташкових ранків. Навколо годівничок панувала пустка й непорушність, із глибин якої годі вирватися.

Перше, що вона зауважила, повернувшись, — що він надягнув черевики, які вона купила для нього, зручні, на шнурівках, з амортизацією, і її це потішило.

Вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а диктофон стояв на столику між ними.

Хто навчив його зав'язувати шнурівки?

Він втупився в неї. Тобто здавалося, що втупився, а насправді, напевно, ні. Вона не була певна, чи його очі здатні знайти й вирізнити певний предмет. Якщо і здатні, то не так, як у нормальних людей. Око мусить обробляти інформацію, надавати предметам форми й барв. Воно розповідає нам історію, у яку нам хочеться повірити.

— Що ж до мене.

— Що?

— Справа най-най. Днів, так, років.

— Ти знаєш, що це значить? День. Рік. Чи ти просто чув, як я вживаю ці слова?

— Скажи кілька слів.

— Скажи кілька слів.

— Усередині, коли воно прийде.

— Усередині, коли воно прийде. Що прийде? — сказала вона.

— Не стане у небутті.

— Кого не стане?

— Це коли ти, так, ти сказала.

— Що я сказала?

Вона раптом зрозуміла, що ніколи не називала його на ім'я. Вона вимовляла його ім'я, тільки коли залишалася на самоті й говорила на диктофон. Бо, звичайно, визнаймо: це ім'я пестливе і зневажливе.

Він якимось не своїм голосом сказав:

— Не чіпай. Я потім приберу.

Після того він провалився в мовчанку. Так, провалився. Він, якщо вона витлумачила все правильно, вдавав пригнічений вигляд, припсутий настрій. Вона прочитала дитячий віршик французькою. Вона спробувала змусити його повторити рядок, і він зробив зусилля — зворушливе й безнадійне, — і вона піймала себе на тому, що комусь описує цю сценку; можливо, Маріеллі, а може, і ні, наче йдеться про знайдене мистецтво і їм разом треба вирішити, чи він надається до використання.

Увечері залишки світла стрімко розчинялися над пагорбами по той бік затоки, в усьому навколо, у деревах, землі й утоптаному листі, бурому й золотому, у неї під ногами, а якось у неї над головою мовчки пролетіла углиб світу, у свою потаємну ніч, зграя гусей.

Вона піймала себе на тому, що не може скучати за Реєм, не може думати про його відсутність, про втрату Рея, щоб ці думки не окреслювали водночас периметра присутності містера Таттла.

Коли телефон задзвонив, вона взяла слухавку і з дріб'язковою, жорстокою самовдоволеністю стала чекати, коли співрозмовник першим заговорить у затишші розгублених молекул.

Ясної ночі вона вивела його надвір і обвела пальцем сузір'я. Вона вже давно не вдивлялася в нічне небо, а від їхнього дихання в холодному повітрі з'являлася пара. Вона притягнула його й поставила перед собою, засунула його руки в кишені своєї куртки й видмухнула йому в обличчя слова, змусивши їх повторити.

Він сказав:

— Місячне сяйво називається місячне сяйво.

Це її потішило. Це складна логіка, але водночас чомусь зворушлива, кільцева, красива й істинна, а може, і не кільцева, а прямолінійна, як пряма лінійка.

Треба знайти ім'я, яким зможе називати його в лице.

Їй цікаво було уявляти, що він живе одночасно в кількох реальностях, які накладаються одна на одну.

Дурепа: багато є цікавих речей, які й близько не схожі на істину.

Вона нагадала собі, що треба купити батарейки для диктофона.

Їй подобалося думати. Про що їй подобалося думати? Вона того дня тупила й хотіла звалити провину на туман.

Може, він випадає чи зіслизає, якщо це слово тут придатне, зі свого досвіду об'єктивного світу, найглибшого опису часопростору, де він не відчуває майбутнього напрямку, — зіслизає в її і загальний досвід, у стандартну, сонцеціловану хронологію подій.

Може, я — перша людина, яка викрала інопланетянина?

Туман похмуро і забронзовіло котився до узбережжя, а тоді втрачав форму над кручею, забираючи із собою все в зародкову каламуть.

А якщо не існує жодних послідовності й порядку, крім створених нами самими, щоб почуватися у світі безпечно, то, припустімо, можливо що? Можливо переходити з одного безіменного стану в інший, тільки це явно не так.

Вона нагадала собі, що треба купити батарейки. Вона наказала собі не забути.

Це був день із тих, коли забуваєш слова, впускаєш речі й замислюєшся, чого це зайшла в кімнату, бо ти ж чомусь там стоїш, от і мусиш казати собі, що все рано чи пізно згадається, бо на місці тобі завжди згадується.

Якось їй вдається все собі пояснити.

Вона видалила воском волосся з ніг і з-під пахв. Волосся видиралося холодними спалахами. У неї був кислотний крем-пілінг сильної дії, рецептурний, і, видаливши волосся, вона почала втирати крем, щоби зняти шкіру, як зайвий шар паперу, лусочками і клаптиками, скочуючи в маленькі кульки, які любила стиснути між пальців і, без зайвого замилування смертю, уявити загибель клітин десь усередині тіла.

Лікті й коліна обробила скребачкою. Хотіла, щоби боліло.

Їй не треба їхати в Танжер, щоби купити люфу й апельсинові палички. Усе можна знайти у високих рядах полиць по місцевих супермаркетах, а ще пензлики для обличчя, леза для гоління і вівсяний скраб. Це її робота — позбутися свого вигляду й постави, перетворитися на чистий аркуш, дошку тіла, з якої стерто навіть спогад про минуле.

У неї був освітлювальний крем, який наносила чи не на все тіло, щоби провести депігментацію себе. Вона зістригла спершу трохи, а потім більше волосся на голові. Коли вона відбілила волосся до майже повної втрати кольору, груба стрижка стала майже брутальною. У дзеркалі вона хотіла побачити ту, хто традиційно залишається незримою, — особу, яку нас привчають не помічати, з якої випустили весь ефект упізнавання, привид у нічній статиці громадської вбиральні.

Стікерами вона очищала шкіру від залишків мила, жиру та бруду, що чіплявся за поверхню. Вона наклеювала пластикові смужки й віддирала, висмикуючи з фолікул і пор численні пробкоподібні недосконалості.

Цікава прихована система салоподібних виділень, залозистих подій у тілесному космосі: дрібні нагнивання й виверження, утрамбований жир, олія, сіль і піт, що видобування їх дарує майже дослідницьке задоволення.

Вона знайшла мазь для м'язів, яку купила Реєві незадовго перед тим, як він відійшов, і почала використовувати, просто щоби використати.

Вона стояла й дивилася на нього: два тіла в одній кімнаті. Від її уваги він мовби відступав і поринав у себе — не стривожено, подумала вона,