Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не чіпай. Я потім приберу.
Очі в нього сірі, але яка різниця. Очі в нього каламутно-сірі, м'які, тихі, не стривожені. Вона дивилася. Вона завжди дивилася. Не могла надивитися. При різкому освітленні його очі ставали жовтушними, жовтуватими, але в них не вчувалося порухів його тремтливої самості.
Вона огорнула його обличчя рамкою долонь і поглянула йому просто у вічі. Коли наділена мисленням істота вперше поглянула в очі іншій — що це значило? Цікаво, на це пішли сотні тисяч років чи це й було перше, що вони зробили, й піднеслися, повищали завдяки цьому, зробилися сучасними, адже погляд довів, що ми у своїй душі самотні?
Вона сказала:
— Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?
Вона не намагалася каламбурити. Це справді було саме так: отакий примарний парадокс. Потім вона таки пробувала каламбурити, сюсюкати й вигадувати для нього пестливі імена, однак почувалася по-дурному, тож припинила.
Він поснідав чи не поснідав, лишивши більшу частину їжі на тарілці. Тоді став на порозі між кухнею й довгим коридором, який вів у передпокій. Вона сиділа за столом і чекала. Він дивився повз неї чи крізь неї, і вона майже напевно знала, що буде зараз.
Він сказав:
— Ти куди?
Він сказав:
— Просто ненадовго з'їжджу в місто.
Він сказав:
— Але ж нам нічого не треба. А якщо щось знадобиться, я з'їжджу й куплю. Я знаю, що треба купити. Нам треба трошки, як його там. Мийного засобу.
Він сказав:
— Що?
Вона зрозуміла майже відразу, ще до того, як він заговорив. Ще не знаючи нічого конкретно, вона відчула зміну. У її чашці парував чай. Вона сиділа за столом і дивилася на нього, а потім зрозуміла все повністю після першого ж напруженого обміну репліками, бо голос, голоси йому не належали.
— Але ж нам він не потрібен просто зараз. Куплю, коли виїду в місто. Марка «Аякс». От що нам треба. Але зараз не треба нічого чистити.
Вона слухала й розуміла, що це вона. Хто ж, чорт забирай, іще. Це вона сказала.
— Аякс — здається, син Теламона, наскільки я пам'ятаю Троянську війну, а може, нам треба газети, бо стара вже застаріла, він був видатний і звитяжний воїн, вмів далеко кинути спис, а ще він — очищувач для туалетів.
Ви теж упізнали б, що сказали кілька тижнів тому, — так, якби вам повторили ваші слова, і так, якби це була остання чи одна з останніх фраз, що їх ви сказали коханій людині, якої більше не побачите. Вона сказала йому це перед тим, як він сів у машину й поїхав — якби ж то вона знала — просто в Нью-Йорк.
— Просто прокатаюся. От і все. Поїду тойотою, — сказав він і сказав: — Якщо знайду ключі.
Ось що казав чоловік на порозі, і виглядав він малим і слабким, ніби чимось прибитим. Здається, це він не з пам'яті. Голос точно Реїв, це тональна душа її чоловіка, тільки їй здавалося, що він не згадує. Усе відбувається просто зараз. Так вона думала. Вона спостерігала, як він намагається видобути із себе репліку, і думала, що це в якийсь спосіб відбувається просто зараз — у його контексті, у його розщепленому часі, а він просто безпорадно повторює, що кажуть вони.
Він сказав:
— А ти сходи прогуляйся. Прекрасна погода. Облиш автівку, облиш ключі.
Він сказав:
— Вони в автівці. Ну, звичайно. Ключі. Де ж іще? Он де. Що й казати. Воно завжди так.
Він стояв на порозі і кліпав. У розумі цього чоловіка, у його вустах, тілі, члені Рей був живий. Її шкіра була ніби наелектризована. Вона бачила, бачить, як повзе до нього. Цей образ у неї перед очима. Вона повзе підлогою, зображення майже як справжнє. Вона відчуває, як щось відділяється, м'яко відривається, і пробує притягнути його вниз, на підлогу до себе, спинити, втримати, залізти на нього чи в нього, розчинитися, але вона тільки витягується на підлозі й нестримно ридає, спостерігаючи за собою згори.
Вона відчувала на своєму тілі запах його крему, його мазі для м'язів, а тоді він усе виговорив.
Розділ 6
Ти стоїш при столі, перебираючи папери, а тоді щось впускаєш. Тільки не помічаєш. Помічаєш лише за пару секунд, та й тоді — лише як безформне порушення в загромадженому просторі навколо твого тіла. Але зауваживши, що ти щось впустила, таки запізніло чуєш, як воно падає на підлогу. Звук пробивається крізь величезну павутину просторів. Ти чуєш звук падіння предмета й майже одночасно розумієш, що це: скріпка. Ти розумієш це й зі звуку, з яким предмет падає на підлогу, і з відновленого спогаду про саме падіння: як предмет вислизнув із руки чи зіслизнув з краю сторінки, яку скріплював з іншою. Скріпка зіслизнула з краю сторінки. Тепер, зрозумівши, що ти впустила скріпку, ти згадуєш, як це сталося, чи майже згадуєш, чи начебто, можливо, це бачиш; а може, бачиш щось геть інше. Скріпка падає на підлогу й підскакує, звук тихий і невагомий, не існує слова — наслідування звуку, з яким падає скріпка, але коли ти нахиляєшся її підняти, то не знаходиш.
Тієї ночі вона стояла за дверима його кімнати і слухала, як він схлипує. Це були тихі зойки, напівкрики, приглушені й рівномірні, як далеке відлуння, відгомін, і був у них розпач, який відмітав слова — її слова й чиї завгодно.
Вона не знала, що це значить. Звичайно, знала. У нього немає захисної поверхні. Він самотній, неспроможний імпровізувати, нездатний вигадати самого себе. Вона підійшла до ліжка й сіла, пропонуючи йому доторки й заспокійливі звуки, що пом'якшують ніч.
Йому страшно. Як просто, як правдиво. Вона спробувала його заспокоїти, знечулити на його власний страх. Він тут, у завиванні світу. Це обличчя, що виє: невблаганність речей, які існують не «на ніби».
Тільки звідки їй це знати? Нізвідки.
А може, він просто божевільний, небанально злетів з котушок. Звичайно, банальним таке й не буває. Може, він псих, який намагається жити в чужих голосах.
Він лежав, згорнувшись під тонкою ковдрою. Вона відкинула ковдру й лягла згори. Слід
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Художниця тіла, Дон Делілло», після закриття браузера.
